Читати книгу - "Квантовий воїн"

божевільна. Однак ми не можемо дійти згоди, чи настільки вона божевільна, щоб бути правдою.

Нільс Бор********

Скільки себе пам’ятаю, мене надзвичайно захоплювало питання часу. З якоїсь незрозумілої причини звичний плин часу спантеличував мене. Було цікаво, як наш життєвий досвід може просто зникати в «минулому» і більше не існувати. Дружина сотні разів чула від мене: «Тепер це в минулому», — коли я говорив про якусь подію, котра щойно трапилась і тепер загадковим чином розчинилась у тій порожнечі, яку називають «минулим» і більше про неї ніколи не чули й не згадували. Я не знав, чому хід часу так сильно зачаровував мене, але нарешті збагнув. Інтуїтивно я завжди знав, що час є не тим, чим видається, і мав нагоду на власному досвіді переконатися у всій його дивовижі.

Перший випадок трапився 2001 року в лекційній залі міста Ванкувер. Коли, завершивши виступ, я зійшов зі сцени, внутрішній голос чітко сказав мені: «З твоїми інвестиціями все буде добре». У той момент я не думав про інвестиції, тож цей голос приголомшив як своєю ясністю, так і впевненістю. Я пройшов у кінець аудиторії, де відповідав на запитання слухачів і підписував книжки, але весь цей час був вражений щойно почутим.

Дозвольте пояснити, що тоді відбувалося в моєму житті. За три тижні до цього я зробив величезну інвестицію в кілька ризикованих акцій, які почали стрімко падати. Упродовж трьох тижнів я втратив понад сотню тисяч доларів і, вочевидь, мав утратити ще більше. Звісно, я був занепокоєний, однак не думав про це, коли сходив зі сцени. Внутрішній голос завжди дуже допомагав мені, але цього разу увагу привернув той факт, що він з упевненістю, дуже чітко передбачав майбутнє.

Наступні кілька тижнів я роздумував над тим, що трапилося, і був спантеличений, звідки ж така впевненість. Чи знав мій внутрішній голос про те, що мало статися в майбутньому, і якщо так, то звідки йому це було відомо? Може, в іншому вимірі це майбутнє вже сталося, і якщо так воно і є, то чи визначена наша доля наперед? А як же свобода волі? Я був збентежений.

Протягом наступних кількох тижнів я продовжував утрачати гроші, але лишався дивним чином переконаний, що зрештою все буде гаразд. Приблизно за місяць втрати на інвестиціях зупинилися й акції почали підвищуватися, а через три місяці я не лише повернув собі втрачені кошти, але й заробив понад сотню тисяч доларів. Мій голос мав рацію. Він знав. Але питання було в тім, звідки він міг це знати.

Для нашого повсякденного життя час має настільки велике значення, що ми чинимо опір будь-яким спробам змінити те, як його бачимо, хоча фізики вже понад століття намагаються донести, що час — це зовсім не те, що ми собі уявляємо. Ми досі міцно тримаємося за ньютонівську модель абсолютного часу та простору, хоча ця теорія вже застаріла. Ми сприймаємо життя як послідовність певних подій, що слідують одна за одною, і пояснити, чому ми в це віримо, насправді дуже просто: саме так на це реагують наші п’ять органів чуття. Те, що відбувається, видається нам лінійним, когерентним та певним чином упорядкованим, де один епізод іде за іншим. У просторово-часовому вимірі, який сприймає наша свідомість, насправді саме це й відбувається. Однак фізики стверджують, що у квантовій реальності, де ми існуємо у вигляді енергетичних вібрацій, відбувається щось геть інше. Як це не дивно, у квантовому часі минуле, теперішнє та майбутнє існують водночас і є взаємозамінними.

Питання часу завжди спантеличувало фізиків, ба навіть сам Ейнштейн ламав голову над природою часу, коли працював над теорією відносності. Ейнштейн уважав, що час не є сталою величиною і змінюється під дією обставин. Усе залежить від руху, тож, коли об’єкти рухаються з більшою швидкістю, час уповільнюється. Це приводить нас до відомої «теорії парадокса близнят»1, до якої часто вдаються, аби пояснити незвичні властивості часу. Один близнюк вирушає в космічну мандрівку і десять років подорожує зі швидкістю, близькою до світлової, а другий залишається вдома. Повернувшись на землю, перший близнюк постарішав лише на рік, тоді як інший зістарівся на десять.

Цей ефект розтягування часу, який уперше виявив Ейнштейн, був доведений складними лабораторними експериментами з використанням атомних годинників і камер гіпершвидкості. Фізик Девід Бом припустив, що час є частиною значно більшої реальності, де події відбуваються в певній послідовності, але не обов’язково в лінійному порядку. Час і простір є відносними поняттями, проекціями реальності іншого виміру. Якщо це правда, то все, що ще чекає на нас попереду, вже сталось у вимірі, який наші органи чуття не можуть сприйняти. І в деяких випадках завіса, що відокремлює ці реальності, може піднятися.

Коли я сходив зі сцени, підсвідомість, мабуть, якимось чином прорвалася крізь час і простір, побачила, що має статися в майбутньому, і через внутрішній голос повідомила мені про це. Ось як усе було. Або ж мій внутрішній голос просто вгадав.

Філіп К. Дік, автор багатьох науково-фантастичних книжок, також пережив незвичний досвід і, певно, зміг потрапити в майбутнє. У 1970 році він написав роман під назвою «Лийтеся, сльози, сказав полісмен». У цій книжці одна з героїнь — дев’ятнадцятирічна дівчина на ім’я Кеті — одружена з чоловіком, якого звати Джек. Спочатку читачеві здається, що Кеті причетна до злочинної діяльності, однак трохи згодом ми дізнаємося, що насправді вона співпрацює з поліцією і в неї роман з інспектором. Незабаром, після завершення своєї книжки, Дік випадково зустрів дівчину на ім’я Кеті, у якої, як виявилося, був хлопець Джек. Дік потоваришував із цією дівчиною. Одного вечора, коли вони заходили до ресторану, вона раптом зупинилася, повернулася до нього та сказала: «Я не можу туди піти». У ресторані сидів інспектор поліції, якого Дік знав, — вони обоє бачили його крізь вікно. «Я маю зізнатися тобі в дечому, — сказала Кеті. — У нас із ним роман»2.

Якимось чином те, що тоді відбувалося, стало матеріалом для вже написаного роману. Ось як Дік прокоментував це: «Безсумнівно, це дивний збіг обставин. Може, я маю дар передбачення?» Мабуть, він на підсвідомому рівні зазирнув у майбутнє ще до того, як навіть зустрів цю дівчину, але знову ж таки питання в тому, як ми можемо побачити те, чого ще не трапилося, якщо тільки майбутнє вже не сталося.

А зараз розповім вам іншу, ще неймовірнішу історію. Під час моєї слухацької творчої відпустки ми з Енні вирушили на каяках до однієї ізольованої бухти, де