Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

***

  Вільям вже місяць жив у Лондоні, і все йшло досить добре. Він знайшов роботу в престижній лікарні, яка повністю відповідала його мріям і очікуванням. Його колеги виявилися доброзичливими, і він швидко знайшов з ними спільну мову. Одного дня вони навіть влаштували невелику фотосесію, щоб відзначити його приєднання до команди. Ці фотографії прикрасили стіни їхньої кімнати відпочинку. 
  Щонеділі Вільям навідував свого батька у в'язниці. Це було для нього важливим ритуалом, який він ніколи не пропускав. Кожного разу, коли він заходив до зали для відвідувань, його батько підіймав очі, і на обличчі з'являлася тепла усмішка. Вільям розповідав йому про свої успіхи на роботі, про нових друзів і колег, про кожну маленьку перемогу, яка робила його дні яскравішими. Він ділився з батьком своїми мріями та планами на майбутнє, сподіваючись, що ті моменти підтримують його в темряві в'язничних стін. 
  Вільям також насолоджувався життям у Лондоні. Його квартира розташовувалася у затишному районі з маленькими кафе і парками, де він часто прогулювався, розмірковуючи про минуле і майбутнє. Він відвідував музеї, театри, зустрічався з друзями в улюблених місцях. Його нове життя було сповнене активності та нових вражень, і це допомагало йому відвернутися від болючих спогадів. 

  Сьогодні день також починався добре. Вільям прокинувся десь о десятій ранку, оскільки сьогодні йому на роботу в нічну зміну. Це давало йому можливість спокійно провести день, відпочиваючи та насолоджуючись улюбленими заняттями. Поснідавши, він вирішив прогулятися по місту та зайти у свій улюблений заклад, маленьку кав'ярню на розі вулиці. 
  Вільям якраз виходив з кав'ярні, коли відчув знайомий запах, який змусив його завмерти на місці. Його серце калатало як божевільне, а руки тремтіли, ледве тримаючи стаканчик з гарячим чаєм. Він не хотів повертатися, не хотів бачити, хто це був. Але бажання часто йдуть у розріз з реальністю. 
– Чому ти стоїш тут один? – почув він голос за спиною. 
  Вільям здригнувся. Йому здалося, що він впізнав цей голос, але це не могло бути правдою. Він не наважувався обернутися, боячись, що це лише його уява. Що ж робити? 
– Так і будеш стояти, не обернешся? – продовжив голос, тепер з ноткою цікавості та легкого докору. 
  Вільям відчув, як по його спині пробіг холодний піт. Хлопець перевів подих і повільно поставив на стіл стакан із напоєм. Він відчув, як його серце калатає в грудях, і все-таки не наважився обернутися до нього. Замість цього, раптом, стрімголов побіг в сторону квартири, сподіваючись, що він не піде за ним. 
  Він пробігав поміж людей, маневруючи, щоб швидше дістатися дому. Вільям відчував, як його присутність тисне на нього, ніби тінь, що невпинно слідує за кожним його кроком. Він прискорився, намагаючись заглушити думки, що вихором кружляли в голові. Обличчя перехожих розпливалися в його свідомості, перетворюючись на безликі тіні, які підсилювали його відчуття ізоляції та страху. 
  Хлопець біг зі всіх сил, намагаючись утекти від неприємних спогадів, що переслідували його мов злісні примари. Він вже майже дістався квартири, коли його раптово схопили за руку, примусово зупиняючи. Він з жахом обернувся і побачив Аяна. Обидва важко дихали, намагаючись привести себе до тями. 
– Тепер ти не втечеш, – сказав Аян, намагаючись заспокоїти своє дихання. Його голос був рішучий, але в очах виднілася тінь болю. 
  Вільям повністю повернувся до нього і хутко вирвав свою руку з його хватки. Його очі засвітилися обуренням і страхом. Оглянувши Аяна з голови до ніг, він відвів погляд, намагаючись приховати свої почуття. 
– Як справи? – запитав чоловік. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга. 
  Вільям збентежено глянув на Аяна, який стояв перед ним з дурнуватою усмішкою, що зовсім не пасувала до серйозності ситуації. Він, здавалось, не усвідомлював, як сильно він був роздратований. 
– Серйозно? А як ти думаєш? – розлючено відповів хлопець, намагаючись стримати хвилю гніву. 
  Аян знизав плечима, його посмішка зникла так само швидко, як і з'явилась. 
– Гаразд, зрозумів, дурне питання, – відступив він, зробивши крок назад, ніби відчувши його роздратування фізично. 
  Вільям схрестив руки на грудях, його очі блищали від обурення. 
– Що ти взагалі тут робиш? – додав він, його голос тремтів. – Хтось обіцяв мені, що я більше його не побачу. 
  Аян зітхнув, опустивши плечі, його очі на мить затуманилися. 
– Я знаю, Вільяме. Але є дещо важливе, що я маю тобі сказати, – його голос прозвучав так, ніби він намагався переконати не лише його, а й самого себе. 
  Хлопець зробив крок вперед, його роздратування змінилося цікавістю. Він таємно сподівався, що Девіс прийде, хоч і не хотів визнавати цього навіть собі. 
– Що ж такого важливого ти хочеш сказати? – його голос тепер був м'якшим, але все ще настороженим. 
  Аяне обличчя набрало серйозного виразу. Він глибоко зітхнув, дивлячись йому прямо в очі, як це робив, коли говорив щось надзвичайно важливе. 
– Знаю що ми більше не мали зустрічатися, але я не можу більше дотримуватися цієї обіцянки, – тихо сказав він, ніби боячись, що слова зруйнують крихку рівновагу між ними. 
– Значить, твої слова нічого не варті? – з гіркою посмішкою відповів Вільям. – Після цього, як я можу тобі довіряти? Чи можу я вірити твоїм обіцянкам, якщо ти їх не дотримуєшся? 
  Він відчував, як його серце стискається від болю, але намагався зберігати холодний вигляд. Аян подивився на нього з виразом, який Вільям не міг розгадати. 
– Вільяме, я знаю, що завдав тобі болю, – його голос зламався, і він опустив голову. – Але є речі, які важливіші за обіцянки. Іноді обставини змушують нас робити те, що ми не хочемо. 
– Обставини? – саркастично перепитав він. – Це твоє виправдання? 
  Аян підняв голову, його очі були повні рішучості. 
– Ні, це не виправдання. Це пояснення. Можеш не вірити, можеш не довіряти. Але я б зробив це знову, якщо це означатиме, що я тебе ще раз побачу, – Аян наблизився до Вільяма, відчуваючи, як серце калатає від напруги. Він стояв перед ним, не відводячи погляду, наче намагався передати через очі всю тугу, що накопичилася за ці місяці. – Я прийшов до тебе, тому що хочу повернути все як було, і тому, що скучив. 
  Його слова висіли в повітрі, немов натягнута струна, яка могла ось-ось порватися. Аян знав, що його бажання, може, егоїстичне. Він знав, що неправильно так наполягати на своєму, особливо після всього, що сталося. Але він не міг заглушити внутрішній голос, який постійно нагадував про те, як сильно він сумує за Вільямом. Його серце рвалося на частини, коли він бачив, як обличчя хлопця спочатку застигло від шоку, а потім почало наповнюватися отруйною люттю. Він хотів попросити його не дивитися на нього з таким холодом, хотів, щоб той усміхнувся, а не зневажливо кривив свої прекрасні губи. 
– Ти дурень? Як ти можеш після всього, що трапилося, прийти та сказати, що хочеш усе повернути? – голос Вільяма звучав наче гострий ніж, що різав по живому. Його очі блищали від обурення, а руки тремтіли від гніву. Було зрозуміло, як сильно він злий, але чи правильно було б просити його заспокоїтися? Можливо. Але чи міг він це зробити? Точно ні. – Аяне... Забирайся, бачити тебе не хочу, – голос юнака став ледве чутним, але він все одно зміг вимовити ці слова з тією ж холодною рішучістю. 
  Вільям рвучко відштовхнув Аяна і, обернувшись до нього спиною, почав відмикати двері. Його рухи були нервовими, але рішучими, як у людини, яка вже прийняла своє рішення і не збирається його змінювати. 
  Рука Аяна м'яко ковзає по дверях, акуратно зачиняючи їх. Він усвідомлює різницю в зрості між ними, стоячи позаду Вільяма і відгороджуючи йому шлях до квартири. У цей момент Аян почувається наче титан, готовий втримати їх обох від повторення минулих помилок. 
– Я не хотів тебе відпускати, – тихо промовляє він, і бачить, як тіло хлопця мимоволі здригається від його слів. 
– Але ж ти відпустив, – з гіркотою і суворістю в голосі відповідає Вільям. Його голос звучить так, наче він намагається тримати себе в руках, але слова виходять важкими, як каміння. 
– Я... н-ні, – Аян спотикається на словах, намагаючись знайти правильні, але ті вислизають. – Адже ти сказав, що мені потрібно піти, а я зробив те, що ти хотів. 
– Ти звинувачуєш у цьому мене? – Вільям обертається, його очі блищать від обурення. У них видно біль і розгубленість, змішані з образою. 
– Ні, – заперечує Аян, повільно наближаючись до нього. – Але я ніколи не переставав кохати тебе, навіть зараз. Це не нав'язливе почуття споріднених душ, я справді відчуваю кохання до тебе, – він ніжно та обережно бере руку Вільяма, ніби вона зроблена з крихкого кришталю. Великий палець Аяна починає пестити кісточки на руці юнака, рухи його такі легкі, ніби він боїться завдати болю. 
  Навіть після всіх цих років вони не втратили своєї ніжності. Аян відчуває, як тепло долоні Вільяма проходить крізь його власну руку, наче жива течія. Він з насолодою занурюється в це відчуття, насолоджуючись тим довгоочікуваним контактом, якого так бракувало всі ці чотири довгі роки. Його серце калатає від хвилювання, і він готовий потонути в цій миттєвості, забути про весь біль, який приніс їм час. 
– Вільяме, я сумую за тобою, – голос Аяна звучить тихо, але в кожному слові чути жалісну тугу. Його серце стискається від болю, коли він намагається донести свої почуття до хлопця, сподіваючись, що його слова зможуть пробитися крізь стіну байдужості. 
– Це нічого не доводить, – жорстоко і холодно відповідає Вільям, різко відштовхуючи Аяна. Він відкриває двері, намагаючись увійти всередину, але Аян кидається вперед. Однією рукою він утримує двері, не даючи їм зачинитися, а іншою хапає за талію, притискаючи його до свого тіла. 
– Вільяме, не відштовхуй мене, прошу, – благально промовляє Аян, його голос звучить розпачливо. 
– Чому тобі можна, а мені ні? – запитує Вільям, вирваючись з міцних обіймів. Його слова переповнені гнівом і обуренням, але в глибині очей видно біль, який він так намагається приховати. 
– Я більше тебе не залишу, я подбаю, щоб ти був щасливий. Пісне, прошу, дай мені шанс, – каже Аян, дивлячись у мокрі, блискучі від сліз очі Вільяма. Його серце розривається від болю, коли він бачить ці ненависні сльози, які він ніколи не хотів би бачити на обличчі коханого. 
  Аян обережно підіймає другу руку і бере руку Вільяма у свою. Він ніжно цілує тильний бік його долоні, а потім притискає її до своїх губ. Хлопець відриває втомлені, червоні від сліз очі від землі та дивиться на Аяна. В його погляді видно розгубленість і невпевненість, але також щось інше, що змушує серце Аяна танути від надії. 
– Чому я маю його тобі давати? – Вільям відвертається, намагаючись приховати хвилювання, яке заполонило його. 
– Бо мої почуття справжні, – відповідає Аян, відчуваючи, як кожне слово пронизує його наскрізь. Він знає, що це його останній шанс, і готовий на все, щоб не втратити його. 
  Хлопець повільно перевів погляд на Аяна. Це чоловік назвав його "піснею", і це слово відлунювало в його голові, немов удари барабана. Він не знав, що сказати; слова Аяна звучали щиро, і він відчував це. Але чи міг він так просто довіритися? Можливо, варто дати йому ще один шанс? Пройшло чотири роки, вони обоє змінилися, але імена на їхніх руках залишалися незмінними. Те, що відбувається зараз, — їхня остання нагода все вирішити. І Вільям вже знає свою відповідь. 
  Його тіло почало тремтіло, і це було не лише від холоду, але й від напруги, що охопила його душу. Обличчя хлопця залишалося серйозним, але в очах відбивалася тривога та щирість, змішані з недовірою. 
– Аян, – почав він змученим голосом, який нагадував про всі ті безсонні ночі та хвилювання, що мучили його, – Якщо твої почуття справжні, доведи це. Поки що я бачу лише порушені обіцянки. 
  Аян дивився на нього, відчуваючи, як його власне серце стискається від рішучості. 
– Я доведу, – сказав він з рішучістю в голосі, яка була такою міцною, що могла зрушити гори. – Я готовий зробити все, щоб ти мені повірив. 
  Слова Аяна наче розтопили крижану стіну, що оточувала серце Вільяма, він все ж був правий. Хлопець відчув, як щось усередині нього починає пом'якшуватися. Його сумніви почали поступатися місцем надії, яку, як він думав вже давно втратив. 
– Правда? – тихо запитав він, роблячи крок вперед, наближаючись до Аяна. Його голос звучав невпевнено, але в ньому також була нотка сподівання. 
– Так, правда, – відповів Аян, відчуваючи, як хвиля емоцій накриває його. Він хотів обійняти Вільяма, відчути його тепло, але зупинився, важко видихнувши. – Можна тебе обійняти? – запитав він пошепки, ніби боявся, що голос може зламати цю крихку мить. 
  Вільям на мить замислився, але потім, злегка нервуючи, кивнув. Він все ще сумнівався у своєму виборі, але тепер відчував, що, можливо, не все втрачено. 
– Т-так, – відповів він, опускаючи голову і відчуваючи, як його серце починає битися швидше. 
  Аян повільно підняв руки, відчуваючи, як вони тремтять, і обхопив Вільяма за талію. У відповідь хлопець на мить завмер, наче не вірячи в те, що відбувається. Його серце закалатало сильніше, немов відгукуючись на кожен дотик. Зрештою, він підняв руки та обійняв Аяна, відчуваючи тепло його тіла, що огортало його наче теплий плед. Піднявши голову, Вільям притулився до його плеча, вдихаючи знайомий терпкий запах парфумів, який завжди асоціювався з затишком і безпекою. 
– Я можу тобі вірити? – прошепотів юнак.  
– Так, – відповів Аян, ніжно вдихаючи аромат його волосся. Він відчував, як хлопець починає розслаблятися в його обіймах, і це наповнювало його серце радістю. 
  Вільям підняв голову і подивився в ці неймовірні очі, що нагадували безкрайнє небо. Вони були сповнені ніжності та рішучості. Аян обережно прибрав пасма волосся з обличчя Вільяма, не відводячи погляду. Його дотик був таким м’яким, що хлопець відчув, як у ньому пробуджується давно забута спокійна ніжність. 
– Я зроблю все, щоб ти мені довірився, – тихо сказав Аян, не зводячи очей з обличчя юнака. Його голос був спокійним і впевненим, наче він уже знав, що зможе виконати свою обіцянку. – Я ніколи знову не дозволю тобі почуватися самотнім. 
– Це твій останній шанс. Ніколи більше не залишай мене, – тихо попросив Вільям, його голос ледь тремтів від хвилювання. Він дивився прямо в очі Аяна, шукаючи там підтвердження його слів. 
– Пісне, я тут, поряд з тобою. І більше нікуди не піду, – впевнено відповів Аян, його голос був твердим і непохитним. Він знав, що цього разу не підведе його. 
  Вільям відчув, як його напруга розсіюється, і разом із нею зникають всі сумніви. Він знову обійняв Аяна, відчуваючи, як його дихання стає спокійнішим, а серце повертається до нормального ритму. 
– Зіграєш мені на скрипці? – прошепотів він, піднімаючи голову і зустрічаючи погляд чоловіка. 
– Буду грати, поки тобі не набридне, пісне моя, – усміхнувся Аян, відчуваючи, як його серце наповнюється радістю. 
  Вільям тихо засміявся, і цей звук був музикою для вух Аяна. Він відступив на крок, не відриваючи погляду від обличчя коханого. Очі хлопця світилися від щастя, і це наповнювало його серце теплом і ніжністю. 
  Він обережно наблизився до Вільяма, і ніжно поцілував його. Це був поцілунок, сповнений обіцянок і надії, поцілунок, який обіцяв краще майбутнє. Хлопець відповів, відчуваючи, як навколишній світ зникає, залишаючи лише їх двох у цьому моменті. Їхні губи повільно торкалися одне одного, випромінюючи тепло і ніжність, що розливалися по всьому тілу. Вони навіть не помітили, як їхні написи на руках засяяли м'яким світлом. Цей знак свідчив, що вони обрали одне одного і були прийняті долею. Наостанок, Аян легенько поцілував Вільяма в ніс і знову міцно обійняв його, притискаючи до себе так, наче не хотів ніколи відпускати. 
  Навколо них запанувала тиша, тільки легкий вітер грався з їхнім волоссям, нагадуючи про те, що час і простір все ще існують. Але в цей момент все інше було неважливим. Вони відчували, що нарешті все стало на свої місця. Жодні перешкоди більше не здавалися непереборними, бо їхнє кохання стало міцнішим і глибшим, ніж будь-коли раніше, ніж те, яке визначила для них доля. Спорідненість душ — це ще не все. Вона не вирішує за вас, але допомагає, направляє до правильного вибору. І лише тоді, коли ви зустрінете свою справжню половинку, ви це зрозумієте. 
  Аян та Вільям провели чотири роки, роздумуючи та обмірковуючи, як найкраще влаштувати своє майбутнє. Протягом цього часу вони сумували одне за одним, усвідомлюючи, що самотність їм не до вподоби. Цей період самопізнання привів їх до непохитної впевненості: разом вони зможуть подолати будь-які труднощі. Вони зрозуміли, що їхня спільна історія тільки починається, і були готові до всіх викликів, які підготувала їм доля.