Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

22

 Розділ 22

Ліда… Її очі блищали гнівом і страхом, і я не міг збагнути, яка з цих емоцій переважає. Невже вона справді думає, що я ворог? Один із тих, хто увірвався до її життя, до її дому, щоб завдати шкоди? Ця думка пронизала мене, мов гостро наточений ніж, і в грудях запульсувало неприємне відчуття сорому.

Але чого я, власне, очікував? Що вона кинеся в обійми, забувши все? Ні, це ж Ліда. Горда, чесна, справедлива дівчина, яку я колись сильно образив — і навіть зараз це слово гірким відлунням роздирає свідомість.

Вона змінилася. О, як вона змінилася! Але справа не лише у новій зачісці чи одязі. Її постава, її погляд — все говорить про те, що ця жінка пройшла крізь бурю, яка зламала б багатьох, але не її. Тепер вона мов лезо, гостра й небезпечна, готова в будь-який момент кинутися в бій. Її очі, що колись випромінювали тепло, тепер наче закрилися за товстим шаром льоду. І дивляться на мене, як на чужого. Як на ворога.

Ліда більше не та дівчина, яку беріг у своїй  памяті. Вона тепер левиця, що захищає свій світ, свою доньку.

Її мовчання було гучнішим за будь-який крик. Кожна секунда цього напруженого погляду відчувалася, як вічність. Я хотів сказати щось, пояснити, переконати її, що я не той, ким вона мене вважає. Але слова застрягли в горлі, мов камінь.

Вона зробила крок назад, віддаляючись, наче між нами розгортався цілий океан недовіри. Я бачив, як тремтять її губи, але не від страху — від люті, яку вона ледве стримувала. Її голос, коли вона нарешті заговорила, був холодним і рівним, але кожне слово, мов удар батога, залишало сліди.

— Чого ти хочеш, Дем’яне? Чому ти тут?

Її питання прозвучало так, ніби я вже був засуджений. 

— Лідо, зараз не час для запитань. Я потім усе тобі поясню, а зараз їдьмо. Вам з дівчинкою  потрібно перебратися в безпечне місце, — я намагався говорити спокійно, але голос усе одно видавав напругу. Я зробив крок ближче.

— Не підходь, — її голос прозвучав гостро, як удар батога.

Я завмер. Її очі метали блискавки, а руки ледь помітно тремтіли, хоча вона тримала себе в руках.

— Мамо, цей дядько поганий? — тихо запитала дівчинка, ховаючись за спиною Ліди, але з цікавістю визираючи з-за неї.

Маленьке обличчя було сповнене невинності, і це несподівано боляче вдарило мене по серцю.

— Все добре, Есмі. Мама поряд, — Ліда навіть не обернулася до дочки, її погляд був прикутий до мене, мов до звіра, що будь-якої миті може напасти.

— Лідо, я тут, щоб допомогти вам. Ходімо, — я простягнув їй руку, намагаючись хоч якось подолати прірву, яка виникла між нами.

Але вона не рухалася. Її погляд став ще холоднішим, якщо це взагалі можливо.

— Поки ти не поясниш усе, я навіть кроку не ступлю, — вона говорила тихо, але в її голосі була залізна рішучість.

— Петрович дав мені адресу, — я поспішив пояснити. — Ти не відповідала на його дзвінки. Він хвилювався за вас. І ще…

— Що? Кажи… — Ліда злегка нахилила голову, але її постава залишалася напруженою, готовою до будь-якого розвитку подій.

— З ним трапилася невеличка пригода, але ти не хвилюйся, зараз уже все добре. Лідо, ми втрачаємо час! Вам не можна тут бути. Я не знаю, що відбувається, але один із тих негідників утік. Він може привести підмогу. Розумієш?

Я бачив, як у її очах блиснув сумнів. Її погляд ковзнув до доньки, яка притиснулася ближче до неї, а потім знову до мене. Це був момент вибору.

— Ти думаєш, я повірю тобі на слово? — її голос зламав тишу, як грім серед ясного неба.

— Я розумію, у тебе є всі підстави мені не довіряти, — я відчував, як у мене всередині все стискається, але не міг дозволити собі зупинитися. — Але зараз це не важливо. Ти можеш ненавидіти мене, скільки захочеш, але дозволь хоча б спробувати врятувати вас.

Вона ще кілька секунд мовчала, ніби зважуючи кожне слово, кожен мій рух. Її пальці ледь помітно стисли плече дівчинки, яка, здавалося, нічого не розуміла, але відчувала напругу, що витає в повітрі.

— Якщо ти хоч раз спробуєш нас обдурити, Дем’яне… — в  очах Ліди спалахнув вогонь, який не залишав сумнівів: вона не жартувала.

— Я навіть не подумаю, — я відповів швидко, із відчаєм у голосі. — Просто ходімо.

Ліда, не випускаючи доньку зі своєї опіки, нарешті зробила крок уперед. І хоча це був лише маленький рух, я відчув, як гора падає з плечей. Ще трохи і я відвезу їх у безпечне місце.

Ліда зробила кілька кроків, тримаючи доньку за руку, але раптом зупинилася, її очі звузилися.

— Куди ти нас ведеш? — запитала вона, різко повернувшись до мене. — Я хочу знати, куди ми їдемо.

Її голос звучав напружено, але вже не так вороже. Вона не відпускала настороженості, проте щось у її поведінці підказувало, що вона починає зважувати варіанти.

— У безпечне місце, — відповів я, намагаючись залишатися спокійним.

— Конкретніше, Дем'яне. У мене дитина. Я не можу просто так їхати невідомо куди, — її голос тремтів від стриманого гніву.

Я ковтнув повітря, зібравши думки.

— До мене додому, — сказав я нарешті.

Її очі спалахнули недовірою, і вона ледь помітно відсахнулася назад.

— До тебе? Це твій план? Тягти нас до себе? — її голос піднявся на півтону.

— Лідо, заспокойся. Слухай мене, — я намагався говорити впевнено, хоча її реакція боляче била по мені. — Твій будинок більше не безпечний. Один із тих людей, хто напав, утік. Якщо він приведе інших, то ми не встигнемо навіть зреагувати.

Вона мовчала, уважно слухаючи.

— Мій будинок — це єдине місце, де ви можете сховатися зараз. Він добре захищений. Я впевнений, що там ви будете у безпеці. І Петрович буде щасливий від того, що ви поряд. 

— І чому я маю тобі вірити? — її очі знову звузилися.

— Не маєш. Але ти знаєш, що це правда, — я зробив крок ближче, намагаючись говорити щиро. — Я знаю, що ти мене ненавидиш. Але зараз не час для цього. Якщо ти залишишся тут, ти поставиш під загрозу життя Есмі.

Ліда знову поглянула на доньку. Її рука нервово стиснула маленькі пальчики дівчинки. Видно було, як у ній борються страх і інстинкт самозбереження.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍