Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

33

Олівер

 

Я не міг заспокоїтись. Усе, що сталося з Ліною, кипіло в мені, ніби розпечене залізо, яке я не міг викинути з рук. Андрій зник тієї ж ночі, коли ми забрали її. Люди Ніка пробили всі можливі місця, де він міг сховатися, але гад був розумним. Він ніде не засвітився.

 

Я сидів у вітальні, скролив на ноуті базу даних, паралельно слухаючи, як Кір і Нік обговорюють, що нам робити далі.

 

— Якщо він утік за кордон, буде складніше, — сказав Нік, поки наливав собі каву. — Але я можу підключити свої зв’язки.

 

— Ні, — я стискав щелепи. — Він ще тут. Так швидко виїхати він не міг. У нього ж навіть документи лишилися у будинку.

 

Кір потер підборіддя.

 

— Тоді він десь ховається. Якщо він не з’являється, значить, у нього є план.

 

Я глянув знову в ноут. В ту ж мить вискочило повідомлення.

 

“Доступ до рахунку дозволений”

 

Я завмер, а потім різко пересів ближче.

 

— От чорт! Він щойно намагався зняти гроші!

 

— Що?! — одночасно вигукнули Кір і Нік.

 

Я швидко пробив IP-адресу. Пальці літали над клавіатурою, серце билося скажено. Коли місцезнаходження було відоме, повернув екран до хлопців. Кір одразу зрозумів де це.

 

— База відпочинку, за містом. Покинута. Там колись крутили наркотики.

 

— Скільки часу до неї? — спитав Нік.

 

— Якщо без пробок — хвилин сорок.

 

Кір уже піднімався:

 

— Не гаяти часу. Беремо зброю і валимо туди.

 

Я згріб ноут, коли двері різко відкрилися, і в кімнату влетіла Ліна. Обличчя біле як сніг, очі великі від страху.

 

— Ні! Ви не можете цього зробити!

 

Я застиг.

 

— Ліна…

 

— Ні, Олівер! — вона кинулася до мене, вчепилася в футболку, ніби могла силою втримати. — Ти не можеш цього зробити. Він небезпечний.

 

Я поклав долоні на її плечі.

 

— Саме тому я повинен, Ліно. Навіть якщо ти його посадиш, він вийде. Ти сама знаєш, що такі як він не сидять за ґратами довго!

 

Вона тремтіла.

 

— Ми маємо його зупинити, — я провів рукою по її щоці. — Я хочу, щоб ти жила в безпеці.

 

— Я вже в безпеці, — прошепотіла вона.

 

— Не поки він живий.

 

Я не хотів казати це вголос. Не хотів, щоб вона чула той лід, який наростав у мені. Але так було.

 

— Інга, забери її, — кивнув я.

 

Ліна ще хотіла щось сказати, але Інга взяла її за руку і потягла назад.

 

Я глянув їй услід.

 

— Поїхали.

 

______________

 

База була сірою, понурою будівлею, серед гнилих дерев. Ми ще не встигли повністю наблизитися, коли почули, як реве двигун.

 

— Він тікає! — гаркнув Нік.

 

— За ним!

 

Я втиснув педаль газу в підлогу. Автомобіль вискочив на дорогу, колеса верещали. Андрій мчав попереду, його чорний седан був швидким, але я не відставав.

 

Кір їхав паралельно мені, перекриваючи Андрію шлях ліворуч.

 

— Він намагається поїхати в ліс! — крикнув Нік у рацію.

 

— Не дамо йому шансу!

 

Я закусив губу, намагаючись вгадати його наступний маневр. Він петляв, кидав машину з боку в бік, влітаючи у вибоїни.

 

— Якщо він добереться до шосе — ми його втратимо! — сказав Нік.

 

Я вийшов на рівень з ним, а потім різко повернув кермо. Машини мало не зачепилися боками.

 

— Він хоче нас підрізати! — гукнув Кір в навушнику.

 

Андрій зробив різкий маневр і вилетів на бічну дорогу, яка вела до мосту.

 

Я стискав кермо так, що побіліли пальці.

 

— Нік, ти знаєш, що робити.

 

Нік висунувся у вікно і підняв пістолет.

 

— Стріляю.

 

Грім пострілу.

 

Права задня шина Андрія луснула.

 

Машину повело.

 

— Ще раз!

 

Другий постріл.

 

Чорний седан занесло. Він крутнувся на дорозі, потім ще раз.

 

— Він перевертається!

 

Я встиг різко натиснути на гальма. Машина Андрія ковзнула по асфальту, перевертаючись кілька разів, а потім завмерла на узбіччі догори дриґом.

 

Я першим вистрибнув з машини.

 

Двері зім’ятого авто відкрилися, і він виліз, увесь у крові. Але… він сміявся.

 

— Дурні… Думаєте, що виграли?

 

Я наблизився.

 

— Гроші Ліни… Всі вони мої!

 

Я посміхнувся.

 

— Ти помилився.

 

Він кліпнув.

 

— Що?..

 

— Коли ти робив переказ, ти перевів усі свої гроші на її рахунок.

 

Я насолоджувався тією хвилею паніки, яка накрила його обличчя.

 

— Ні… Ні, цього не може бути!

 

Я дістав пістолет.

 

Він важко дихав, потім знову засміявся.

 

— Думаєш, що це кінець? Я вийду. Я дістану тебе. Я дістану Ліну. Я…

 

Постріл.

 

Його слова обірвалися.

 

Я стояв нерухомо, дослухаючись до тиші, що настала після цього.

 

Андрій впав на коліна. Його очі були широко розплющені. Він ще намагався щось сказати, але…

 

Кров розтікалася по асфальту.

 

Він захлинувся власним диханням і впав обличчям вниз.

 

Кір і Нік мовчали.

 

Я зробив повільний вдих.

 

— Тепер вона в безпеці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍