Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Софія ледь помітно посміхнулась. Гірко.

— Сила? Знаєш, скільки ночей я плакала, думаючи, що вже ніколи не зможу відчути себе нормальною жінкою? Що жоден чоловік не захоче мене по-справжньому. Не тіла — душу. Бо вона в мені тоді ніби вимерла.

Вона підняла на нього погляд. Очі тремтіли, але в них був вогонь — не жалю, а рішучості.

— А зараз... я поруч із тобою, і мені страшно. Бо ти ніби бачиш мене наскрізь. І не відвертаєшся. А я не знаю, що з цим робити.

Дамір торкнувся її щоки, м’яко, ніби боявся зламати.

— Просто будь зі мною. Не потрібно знати, як жити далі. Просто залишайся поруч. І дозволь мені бути з тобою, Софіє. Не через жалість. Не через минуле. А тому, що я хочу тебе зараз. Справжню.

— А якщо я...? Якщо не зможу...

— Тоді я триматиму тебе, доки ти не зможеш знову впевнено стояти на ногах.

Вони ще довго лежали в мовчанні. І це вже було не мовчання страху — це була тиша, в якій зароджується довіра.