Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞32∞

ОЛЯ

В емоційній депривації, як називає мій стан психологиня Настя, є як позитивні, так і негативні побічні реакції. Позитивні — мене не розриває від емоцій. Я функціоную. Здатна до раціонального аналізу. Серед негативних — це відчуття байдужості.

От і зараз мені байдуже, що буде завтра. Не говорячи нікому ні слова, збираю речі й іду додому.

У такому стані я навіть могла б працювати, але не хочу. Навіщо? Навіщо все це?

Чомусь вирішую, що йти додому пішки — чудова ідея. Дивно, але, діставшись додому й побачивши кількість пройдених кроків — майже п’ятнадцять тисяч — я не відчуваю фізичної втоми. Проте загальний стан — знесилений.

Знімаю верхній одяг, взуття й прямую до спальні. Не роздягаючись, лягаю в ліжко й засинаю.

Прокидаюсь, коли за вікном глупа ніч. Дивлюсь на годинник — перша. Я трохи дезорієнтована, як після довгого сну. Роздягаюсь, іду в душ. Гарячі краплі води течуть по голові, потрапляють у ніс і рот. Відчуваю солоний присмак на язику — і розумію, що я плачу.

Болить. Мені болить, і я не можу зрозуміти, від чого.

Ну дізналась я про колишню дружину Богдана... Він казав, що в розлученні. Казав, що у них є дитина. Влада, здається. А дружина — Маша. У пам’яті спливають фрагменти інформації, яка тоді здавалась неважливою.

Він просуває її як блогерку, підтримує. Це образливо, адже на першому побаченні сам розказував, як засуджує таку діяльність. А тепер допомагає. Та ще й кому — колишній дружині.

А ще болить, бо я точно знаю: для мене такого ніхто б не зробив. Та де там — свого часу ніхто з рідних навіть просто не підписався на мою сторінку. Мама й тато не розуміли мого захоплення блогерством. Льоша постійно демонстрував зневагу — «не серйозно», «займись чимось, що приносить гроші». І тільки Мар була моїм активним коментатором і натхненницею.

Виходжу з ванної. Йду на кухню, заварюю чай. Потроху починаю відчувати себе і своє тіло. Та все одно не відчуваю голоду, хоч нічого не їла з ранку.

Дістаю з холодильника запіканку, зроблену вчора з єдиною метою — відволікти увагу. Їм, не відчуваючи ні смаку, ні насичення. Просто їм, бо знаю, що так треба. Просто п’ю чай, бо знаю, що він має тонізуючі властивості.

Решту ночі проводжу на кухні. Просто сиджу. Напевно, про щось думаю, але про що — не пам’ятаю. Лише в якусь мить помічаю, що світає. Ніч поступається першим променям сонця.

Хочу, щоб і в моєму житті нарешті був світанок. Та чи можливо це? Не впевнена.

Збираюсь на роботу. Виконую завдання. Функціоную. Вловлюю схвильовані погляди Мар’яни, зацікавлені — від колежанок. Але все це мене не зачіпає.

Певний укол відчуваю лише під час чаювання, коли Ангеліна починає розповідати про новий проєкт, до якого її беруть. Говорить про теми, які буде висвітлювати: розлучення без драми, прийняття тіла, коли вже не двадцять, спроби вийти в люди після років тиші, подорожі, шлях до себе.

— Повинно бути цікаво, — підсумовує вона.
— Теми трохи заїжджені, але актуальності ніколи не втратять, — додає Таня.
— А яка вона, колишня нашого юриста? — цікавиться Віка.
— Побачу завтра, але зі слів Кароліни, там штучка, що знає собі ціну. З порогу забракувала вчорашню пробну фотосесію, змусила команду Віктора все переробляти: образ, настрій, фон.

— Поводиться як зірка? — допитується Віка. А я — втягнута у плітки, хоча й піти не маю сили.

Разом з образою, я відчуваю цікавість. Хочу сатисфакції — за те, що мені тепер болітиме.

— Попередня сторінка мала всього кілька тисяч фоловерів, ні теми, ні ідеї, але поводиться як блогер-мільйонник, — вже розпалюється Енжі, навіть не знаючи Машу.
— З "Profyстайл" і протекцією юриста в неї є всі шанси нею стати, — спокійно підмічає Таня.

Ми з Мар не беремо участі в обговоренні. Я — перетворена на слух, вона — тривожиться за мене.

У середу з самого ранку відчуваю нервовий тремор. Хочу її побачити.

Безглуздя. Ми не конкурентки, проте я відчуваю, що мушу. Мушу побачити, яка вона. Які в них із Богданом стосунки.

Енжі йде на зустріч у конференц-зал. Через деякий час і я йду слідом — під несхвальний погляд Мар’яни. Якби подруга була впевнена, що зробити, щоб мені стало краще — вже б щось зробила. Але вона розгублена. Не тисне. Чекає.

Ходжу коридором біля конференц-залу, як школярка, що чекає на мимовільну зустріч із предметом захоплення. Здригаюсь всім тілом, коли двері відчиняються й колеги виходять. Дістаю телефон, імітую розмову, пильно роздивляюсь кожного.

Богдан — серед останніх. Біля нього — ефектна білявка. Вона справді впевнена, красива, яскрава. Такою я ніколи не була.

Жінка щось говорить йому, потім обіймає й цілує.

Наче наяву чую звук битого скла. Це — моя уявна шафа зі сніжними кулями обвалюється в цей момент. Кульки летять на друзки, і заточені в них відчуття починають вириватись назовні. Всі разом. Одночасно. Безконтрольно.

Хочу втекти. Треба кудись піти. Не бути тут.

Але він мене помічає. Тримає поглядом. Не відпускає.

Подумки молю: відвернись. Не помічай сліз, які от-от заллють моє обличчя. Дай піти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍