Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

44. Зустріч у тиші

Київ жив власним темпом — високим, нервовим, безжальним. Це місто не чекало, не зупинялося, не слухало. Марта почувалася, ніби потрапила всередину симфонії, в якій усі партії гучні й змагаються між собою. Звуки трамваїв, голоси в кав’ярнях, сирени машин і сухі оголошення в метро змішувались у шумовому морі, де дуже легко було втратити себе.

Конкурс тривав уже кілька днів. Марта виступала блискуче. Судді — мовчазні та суворі — схвально кивали. Один з них навіть підійшов після прослуховування і сказав:
— Ви — не звідси. У вас не школа. У вас — душа. І це найнебезпечніше.

Вона не знала, як це сприйняти. Ніби її талант — не перевага, а виклик. Але глибоко всередині вона відчувала: він має рацію. Те, що вона грала, не було правильним у технічному сенсі. Воно було правдивим. Надто правдивим для сцени, де панує форма, а не зміст.

Марта жила в орендованій кімнаті на п’ятому поверсі старої “сталінки” з високими стелями й облупленими стінами. Вечорами вона не грала. Сиділа біля вікна, дивилась на червоний вечір над Лівобережжям і думала про філармонію. Про дітей. Про Андрія. Вона згадувала, як він торкався клавіш — не як інструмента, а як її шкіри. Його погляд, який слухав навіть, коли вона мовчала. Його мовчання, в якому звучало більше, ніж у будь-яких фразах.

У день фіналу вона зіграла свою улюблену тему — ту саму, що колись народилась між ними. Ніхто цього не знав. Але вона грала їхню мелодію. І під час виступу їй здавалося, що він стоїть десь за кулісами. Як тінь. Як пульс.

Після сцени її привітали, потисли руку. Запропонували інтерв’ю. Але вона відмовилась. Вдягнула пальто, взяла футляр — і пішла.

Вулиці були темними, вологими. Вітер з Дніпра тягнув холодом. Вона зайшла в метро — просто, щоб їхати кудись. У глибині душі відчувала: їй потрібно зустріти тишу, бо шум уже нічого не говорить.

Потяг прибув. Вона сіла у вагон — напівпорожній, освітлений жовтим світлом. Люди сиділи з телефонами, з книжками, з байдужістю. І раптом… її серце пропустило удар.

У дальньому кінці вагона, спиною до неї, стояв він.

Андрій.

Його постава була знайома до болю: трохи напружена, права рука в кишені, а в іншій — футляр з нотами. Не скрипка. Ноти. Можливо, для неї.

Марта застигла. Її пальці обхопили ручку футляра, ніби це могла бути остання опора. Вона не вірила. Це сон? Проява? Спогад?

Але потяг рушив. І він обернувся.

Їхні очі зустрілися. Без попередження. Без театрального моменту. Просто — погляд в тиші.

Він не посміхнувся. І вона — теж. Але в тому погляді було все. Всі їхні ночі. Всі слова, які не сказали. Всі акорди, які ще чекають.

Вони вийшли на наступній станції. Не домовляючись. Не кличучи одне одного. Йшли повз натовп мовчки. Повільно. Поруч.

Коли платформа спорожніла, вони зупинились. Вона сказала:

— Я не знала, як сильно ти в мені звучиш… поки не спробувала грати без тебе.

Він відповів:

— Я не хотів тебе зупиняти. Я хотів бути поруч, коли ти відчуєш, що повернулась.

— Це повернення?

— Це зустріч. У тиші. Там, де починається справжнє.

Вони не обіймалися. Лише стали ближче. І навіть коли натовп знову заповнив станцію, і голос диспетчера накрив усю атмосферу, вони вже не були самотні.

Бо в тиші народилась музика. І вона — знову вела їх додому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍