Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

дивилась на нього і продовжувала вхолосту клацати курком. Дід забрав у неї вальтер, пересмикнув затвор. Не відстріляний патрон вилетів з екстрактора. Сергій відпустив затвор і загнав наступний набій в патронник, акуратно поставив курок в положення взводу. І пояснив, відхекуючись:

— Скоріш за все старі набої.

Але Галя була настільки шокована тим, що тут відбулась, що знову потягнулася до пляшки.

— Я в нього влучила? — запитала, коли ковтнула кальвадосу.

Сергій глянув на Лома. У того під лівою ключицею на футболці з’явилась кров.

— Влучила, — важко зітхнув він, все ще відхекуючись.

Пересвідчився, що двері в квартиру зачинені, глянув, що з Ігорем. Той вже відійшов — пульсу не було. Миттю повернувся до Лома і зв’язав йому за спиною руки. Тепер — шукати Романа. Той був у спальні прикований наручниками до батареї з кляпом в роті. Сергій звільнив його.

— Як ти? — запитав.

— Та так, могло бути ліпше.

— Чиє замовлення, знаєш?

— Ні, ці двоє мовчали. Не зміг розговорити.

Дід оглянув його. У Жалія на обличчі були синці з кривавим відливом, роз’юшені губи і синє спухле вухо.

— Вигляд у тебе не дуже… — повідомив Сергій.

— Ти їх повбивав? — поцікавився Роман, явно прагнучи сатисфакції.

— Один скопитився. Лом — так собі, трішки живий.

— Чим ти його?

— Ти не чув постріли?

— Наче пістон у дитячому пістолеті.

— Дивно. Дай Бог, щоб їх не почули і сусіди… Галка смальнула, можна сказати, врятувала мене.

— Тут товщина стін більше метра, хто тут що почує?.. — Роман звівся, розминаючи м’язи і продовжив, з притиском: — Двері в кожній кімнаті дубові.

— Чую-чую, що хочеш допитати Лома, — криво посміхнувся Сергій. — З пристрастю. Як я тебе розумію…

— Ти з Галкою…— враз зупинився Роман, — я радий за вас…

Він ще був сам не свій, дещо розгублений, мабуть, до кінця не усвідомив, що жах його полону закінчився. Жалій важко зітхав, збирався з думками і духом, заводився, накручував себе і зараз не знав, з чого має почати своє розслідування і… власну помсту.

— Ти не гарячкуй. Треба все зробити на холодну голову, — застеріг Дід.

— Не хвилюйся… Я все зроблю правильно.

Зайшла Галя і кинулась до Романа з обіймами. Вона була п’яна, мов чіп і почала йому емоційно розповідати таку історію:

— Це я його, ба-бах! Бля-а-а! А потім… А він не стріляє. А цей — на мене. А той — на нього. А той ззаду слюні пустив… Хуйня повна… Ну, ти зрозумів.

Роман подивився на неї і сказав Сергієві:

— Знаєш, забирай її і їдь. Я тут якось сам.

— Впораєшся один?

— Впораюсь. Головне, що ми живі. А цю мерзоту…

Він знову зупинився і на хвильку втупився в одну точку. Так постояв, потім хляпнув себе по лобі і сказав:

— Зовсім забув, — дістав із шухляди письмового столу папери: — Ще вчора заплатив за бронежилети. Сто штук, четвертий клас. Через три дні будуть у Києві. Ще там така-сяка амуніція, лікарські сумки, аптечки, берци… Словом, подивишся. Ось накладні і доручення на отримання гуманітарної допомоги.

Передав папери.

— Дякую тобі, — зрадів Сергій.

— Це той випадок, коли я маю дякувати…

— Тільки запам’ятай: у тебе мало часу. Ось тобі ствол, — передав вальтер і набої. — Про всяк випадок. Тільки вистрілює не кожен патрон, — знизав плечима. — Чого дивуватись, їм скоро сто років… Трупи вивезеш і закопаєш так, щоб ніхто й ніколи не знав, де вони. А від квартири відмовся, вона вже засвічена. Усюди витреш свої відбитки пальців і кров.

— Зроблю, — пообіцяв Роман.

— Надійні помічники є?

— Син з донькою.

— Може, не потрібно їх в це втягувати?

— Ні, я завжди був з ними чесний і показував життя таким яким воно є.

Вони вийшли в коридор. Лом прийшов до тями, перевернувся на бік і застогнав від болю з нерозумінням поглядаючи на те, як його футболку з емблемою «Оплоту» залило кров’ю.

Коли побачив Сергія, знову примружився, пригадуючи, і з надією сказав:

— Ты печник, я тебя знаю, мы вместе были в Мариинке…

— Давно це було, — пхинькнув Сергій. — Давно.

Він взяв Галю під руку і повів до виходу, обійшовши Лома. Та ледь перебирала ногами, вдавала, що намагається не наступити на пораненого противника. Але таки наступила, навмисне, каблуком йому на литку і придавила. При цьому злорадно промовила, нахилившись до нього: «Ой!» Той аж скрикнув від болю.

— Пардон, — грубо сказала йому в лице і пішла далі, ведена за руку Дідом.

— Эй, печник, — з благанням звернувся Лом до Сергія. — Печник, не оставляй меня с этим… Не дай ему меня убить… Я жить хочу…

Дід зупинився, розвернувся до нього і ледь нахилившись, сказав:

— Ті пацани, яких ви там убили, теж хотіли жити.

— Я много знаю, могу рассказать… Это можно в суде против Януковича использовать… — в його голосі все ще звучала надія…

— Тепер ти його власність, — кивнув на Романа. — Спробуй з ним домовитись, — і до Жалія: — Я візьму твою машину?

Той у відповідь кивнув.

Він крутив в руках пістолет, стоячи над Ломом. І враз несподівано навіть для себе навів його і вистрелив Ломові у стегно. Знову громоподібний звук ударив по барабанних перетинках. Іскри весело вилетіли зі ствола, легкий димок розтікся по коридорчику. Роман по-ковбойському дунув в дуло. Васька істерично завив від болю. Роман втягнув носом солодкий запах спаленого пороху і сказав:

— Спробуй зі мною домовитись, Лом. Але для початку пройдемо повторно науку руского міра, яку ти мені вчора прививав. Про дєдов розкажеш, фашистів на Майдані… Ти ж все знаєш… Розкажи мені, Васька… Розкажи мені, як ви нещодавно вбивали на якомусь заводі майданівця… Як ви будете їх знову вбивати, потім прийдете в Європу вбивати геїв, буржуїв і жидів… Розкажи, а я все це запишу на диктофон…

Сергій на прощання ще раз поглянув на це неподобство, зітхнув і вийшов з квартири, тягнучи за собою Галку.

* * *

Вони сиділи в затишному теплому кафе. За зарюмсаним склом бовваніла Тріумфальна арка. Благородно гірчила кава. Він тримав її за руку і відчував таку болючу нехіть, таке судомне небажання їхати від неї, залишати її. Куди, заради чого?.. За цих кілька днів, що він провів з нею в Парижі, було стільки