Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

як відцвітуть фіалки, тому неможливо зібрати в один букет троянди і фіалки, спробуй на власному досвіді і переконаєшся.

Щоб показати, що я пам’ятаю не лише енциклопедичні статті, я розказав кілька історій з тих, що недавно прочитав. Діти вигарцьовували навколо мене, повитріщавши очі. Вони й гадки не мали, що бувають такі книжки.

Сандро, найстаршому, я розповів про «Острів скарбів», як, вийшовши з шинку «Адмірал Бенбоу»,я найнявся на «Еспаньйолу» з лордом Трелоні, лікарем Лівсі і капітаном Смоллеттом, та, мабуть, Сандро найбільше симпатизував Довготелесому Джону Сільверу (за його дерев’яну ногу) та мерзотнику Вену Ґану. Він захоплено кліпав очима, виглядаючи піратів за кожним кущем, і кричав: «Дідуню, ще, ще розкажи». Але більше розповідати було нічого, бо щойно скарб капітана Флінта знайшли, історія закінчувалася. Але натомість ми довго наспівували «П'ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому».

А Джінджіо і Луці я старався переповісти всі витівки Джанніно Стоптані з «Джан Бурраскі»[156]. Потім я розповів, як тицяв палицею у вазі з ясенцем тітоньки Беттіни і як виловлював зуба дядечка Венанціо. Малеча аж падала від реготу, ба навіть у три роки вони вже щось тямили. Ніколетті з Карлою мої оповідки, либонь, теж припали до смаку, адже про «Джан Бурраскі» — сумне нагадування тих часів — я жодній з них ніколи не розповідав.

Мені здавалося, що дівчатам набагато цікавіше буде послухати про те, як я, перевдягнувшись Рокамболем, щоб зжити вчителя моїх найспритніших викрутнів, сера Вільяма, що вже осліп, але все ще лишався свідком моїх несказанних лиходійств, зваливши бідолаху додолу, встромив йому в зашийок довжелезну заточену голку, а потім мені лишалося лише стерти малесеньку плямку крові у нього під волоссям, щоб усі подумали, що з ним трапився апоплектичний напад.

Паола репетувала, що не слід дітям розповідати такі страшилки. Слава Богу, що в наш час ніхто вже не тримає в хаті заточених голок, інакше вони б випробували все це на котові. Але над усе її вразило те, що я розповідав цю історію так, неначе все це й справді трапилося саме зі мною.

— Гаразд, якщо ти дієш так, щоб розважити дітлахів, нехай, — не вгамовувалася Паола. — Це одна справа, але якщо це в тебе виходить саме по собі, тоді ти надто вживаєшся в роль, ототожнюючи себе з тими, про кого читаєш. Це вже ти запозичуєш чужі спогади, а не відновлюєш свої. Ти усвідомлюєш різницю між собою і тими героями?

— Та облиш, — кажу, — я ж безпам’ятний, а не божевільний, я це для малих!

— Хай би воно так, — відповіла Паола. — Але ж ти приїхав до Солари, щоб віднайти себе. Тебе гнітили енциклопедії, сповнені історій про Флобера, Гомера, Мандзоні, але приїхавши, ти засів за копійчану літературу. Не такий уже й крок уперед.

— Про мене, то ще й який крок, — відрізав я. — Перш за все, Стівенсон — це не копійчана література. А по-друге, чи ж я винен, що той, кого я шукаю, запихався саме копійчаною літературою, і, врешті, саме ти змусила мене приїхати сюди, побачивши, як я відреагував на комікси про скарб Кларабелли, хіба ні?

— Твоя правда, пробач. Якщо ти вважаєш, що тобі це зарадить, не зупиняйся. Але будь обачним, не зароби собі розлад шлунка тим, що читаєш.

Щоб змінити тему розмови, Паола спитала про мій тиск. Я збрехав, сказавши, що вже поміряв і показало сто тридцять. Вона так зраділа, бідолашна.

Коли ми повернулися з прогулянки, на нас чекав смачнющий підвечірок, дбайливо приготований Амалією, а також склянка свіжого лимонаду для кожного. Потім вони поїхали.

Увечері я шанувався і ліг спати з курми.

Наступного ранку я знову обійшов кімнати у старому крилі, які першого разу оглянув дуже побіжно. Коли я знову зайшов до дідової кімнати, то, хоч уже бачив її, мене охопив шанобливо-побожний страх. Як і в усіх інших тогочасних кімнатах, там теж стояв комод і гардеробна з великим дзеркалом. Відчинивши її, я був уражений. Углибині, майже заховані за одежини, що висіли у шафі й добряче тхнули задавненим нафталіном, лежало дві речі — грамофон з трубою, ще з тих, котрі треба заводити вручну, і радіо. Обидва пристрої були загорнені в журнальні шпальти. Я витяг усе. Це були сторінки з «Радіокур’єра» — видання, у якому друкували програмку на радіо. То були випуски за сорокові роки.

У грамофоні, вкрита шаром бруду, досі стояла платівка на сімдесят вісім обертів. Змочуючи хустинку слиною, я півгодини відтирав те нашарування. Пластинка називалася «Амапола». Поставивши грамофон на комоді, я завів його, і з труби почувся якийсь нерозбірливий звук. Я відразу впізнав мелодію. Що вдієш, старий інструмент уже був у стадії старечого трухлявіння. Втім, за часів мого дитинства він уже, мабуть, був музейним експонатом. Тому якщо вже я хочу послухати ретро, то треба скористатись програвачем, що стоїть у кабінеті. Але ж де взяти платівки? І знову треба було кликати Амалію на допит.

Попри те, що радіо, як і грамофон, було захищене папером, воно теж гарненько припало пилом, тож, вичищаючи його, я мав бути дуже обережним. Це був гарний зразок «Телефункена» кольору червоного дерева (ось звідки взялася коробка на горищі) з гучномовцем, укритим цупким полотном (мабуть, для покращення резонансу).

Поряд з гучномовцем розташовувалась шкала для настроювання, потьмяніла від часу, і станції вже розібрати було неможливо, а під ним — три округлі ручки. Вочевидь, радіо було лампове. Поколихавши його, я почув, як усередині щось торохтить. Зберігся навіть дріт з вилкою.

Я переніс пристрій до кабінету і, обережно поставивши його на стіл, увімкнув вилку в розетку. Це майже диво, але в ті часи речі робили на совість, тож лампочка, що світилася на панелі настроювання, хоч слабенько, але замиготіла. Однак усе інше — мовчало. Мабуть, лампи вже перегоріли. Раптом мені спало на думку, що десь, можливо, в Мілані, можна було б знайти якого-небудь пристрасного фанатика, що й досі ремонтує такі приймачі, бо має цілісіньку комірчину старих запчастин, як ті, що у своїх гаражах доводять до ладу старі автівки, використовуючи справні запчастини, придбані у перекупника древніх чортопхайок. Та потім я уявив, що сказав би мені старий електрик з притаманною простим людям розсудливістю: «Я не здирник. Послухайте, я, звичайно, можу полагодити це радіо, але ж воно передаватиме не те, що колись, а те, що крутять зараз.