Читати книгу - "Чаликушу"

дівчаток? Я й справді попала в дивний закут.

Та разом з тим я й зраділа. Коли вже цих дітей тут називають дівками, то мене вважатимуть за стару дівку, а отже, ніхто не сміятиметься, що я сама ще дитя.

Найпізніше до школи поприходили хлопчики. Вони пораються по господарству, як старі: носять воду, доять корів, збирають у лісі хмиз.

Хатідже-ханим загадала їм почекати трохи надворі, а потім знічено й нерішуче запитала:

— Ти, мабуть, вдома лишила яшмаг?

— А нащо воно мені?

— Та як направду, то й треба. Воно, звичайно, не моє діло, але ж хіба не гріх тобі бути в класі отак?

Я посоромилася сказати, що не знала цього, й, ледь почервонівши, збрехала:

— Та коли їхала сюди, то забула хустку вдома.

— Гаразд, — одказала та, — я дам тобі ось чистого батисту.

Вона пішла в свою комірчину й дістала зі скрині, котра аж зарипіла, ємені[49] зеленого кольору.

Що ж робити, треба запинатися. Я пов’язала хусткою голову так само, як у Стамбулі запинаються на вулицях молоденькі циганки — під бороду.

Шибка у вікні з причиненою віконницею могла б придатися, як люстро. Непомітно підійшовши до вікна, я почала розглядати себе. Ще одержавши призначення в Зейнілер, я вже обдумала свій робочий костюм. Я вважала, що вчителька не має права одягатися так, як усі жінки, і тому надумала пошити ось що: коротке, до колін, плаття з чорного блискучого сатину, перехоплене в стані шкіряним пасочком та з двома кишенями — однією на хусточку, а другою — щоб класти записник. А відтінятиме цей чорний колір широкий комірець з білого льняного полотна. Довгої коси я взагалі не люблю, але ж вчительці не личить ходити з коротенькою зачіскою, і тому вже ось місяць я не підрізую волосся, хоч воно всього-на-всього мені тільки до плеча.

На свій перший урок я одяглася саме так, а щоб коси не лізли по чолу, я довго пригладжувала їх щіткою.

Але в цій зеленій хустинці, котра ледве чи й ховала мої короткі коси, які зразу ж настобурчилися, тільки-но я поклала щітку, з мене вийшло щось таке кумедне, що я мало не зареготалася. Довелося стиснути губи.

Пропоную вашій увазі хлопчиків, заради яких Хатідже-ханим примусила мене запнутися.

Перш за все маленького Вегбі, котрий, мов мишеня, весь час ховався в нашій скрині, він і справді скидався на мишеня, що так і кинеться на горішки: з чорними, мов намистинки, очима, маленьким хитруватим видочком та гостреньким підборіддям. У школі його й називали мишеням.

Другий — арабчик Джафер-ага. Кругле, мов дзига, з блискучими білими зубами, пречервоними губами чорненьке галченя. Коли його в школі називали просто Джафер, то він не відповідав, а вже на вулиці вдавався до каменюки.

Худий, мов кістяк, десятирічний Ашур з виснаженим, замурзаним, ще й рябим од віспи обличчям.

І нарешті найгідніша уваги постать: Гафиз Нурі. Йому тільки десять років, а лице він має — мов дід літ сімдесяти. Під бородою у нього червоніла золотушна вавка, яка тільки-но загоїлася, від чого гола шия схожа була на обдертий сучок. Повіки й так були без вій, а їх ще прихопив і вогнець. Зате голова, що скидалася на яйце, була завірчена білим завоєм. Створіння- справді, понад-дивне, хоч бери та за гроші показуй.

Того ранку Хатідже-ханим поклала біля себе кілька замашних лозин, які щойно нарізала на цвинтарі, й почала по черзі викликати учнів.

Коли один відповідав, решта ані на хвилю не припиняли крику.

Я пам’ятаю сестру Алексі в ті хвилини, коли їй бракувало вже снаги зносити гамір. Вона заломлювала на грудях свої жовті, мов тоненькі свічки, пальці, зводила догори, мов свята Марія, ясні блакитні очі й казала: «Як я караюся з вами!» Призвідницею всього того гамору та бешкету була, звичайно, Чаликушу. А це їй самій довелося мучитися від того.

Два тижні вела я боротьбу, щоб вивести цей божевільний галас, навчити дітей працювати мовчки та вислуховувати питання, яке давалося не комусь одному, а всьому класу.

І, здається, я боролася недаремно. Лише кілька перших днів не могла я дати учням ради. Атож, після лозини Хатідже-ханим, що аж свистала в класі, вигинаючись, мов гадюка, мій голос здавався їм слабеньким попискуванням. І коли вже неможливо було щось зробити, я поверталася до дверей і кричала:

— А йди-но сюди, Хатідже-ханим!

Стара влітала в клас, мов казкова відьма в ступі, й хутко давала лад.

Та врешті я перемогла — гамір ущух. Діти помалу звикали розуміти мене. Навіть Хатідже-ханим, котра вважала, що як діти голосно кричать, то краще вчаться, була теж задоволена.

Тепер вона тільки й примовляла:

— Хай тобі, дочко, аллах віддячить! Спочинула моя голова…

Але це було ще не все, чого я домагалася. Я хотіла зробити їх веселішими, життєрадіснішими. Вряди-годи мені здавалося, що цього ніколи не буде.

На дітях у цьому селі, як і на хатах, вулицях та могилах лежала чорна туга. Ці бліді дитячі губи, здавалося, не знають, що таке сміх, а завжди сумні очі думають тільки про смерть. Може, я й сама вже стала тут такою? Раніше я уявляла смерть інакше. Живе людина. Працює, розважається — п’ятдесят-шістдесят років, поки має снагу. Потім очі відчувають потребу заплющитися в солодкому сні. Людина лягає в білу постіль, ось сон полонив усе тіло, і людина усміхається, упившися солодким хмелем, і засинає… Білий мармур аж сяє на сонці, на ньому квіти. В мармурі малесенькі ямочки, і пташки прилітають, щоб напитися.

Така мила й навіть весела картина уявлялася мені при згадці про смерть. Тільки тепер я майже відчуваю

її гіркий смак, бо мої легені вдихають його разом з запахом землі, столітника й кипарисів.

Що діти такі сумні та невеселі, винна й Хатідже-ханим. Ця бідна жінка гадає, що головне завдання вчителя — погасити в дитячому серці будь-яке бажання. Вона тільки й шукала нагоди, щоб звести дітей віч-на-віч зі смертю. Вона вирішила, що якраз для того прислали в школу оті анатомічні плакати.

Вона вчила дітей хором читати урочисто-песимістичні релігійні вірші:

Посейбічний світ — він не вічний для нас,

Хай спливає життя, хай іде смерті час!

Плакат з малюнком кістяка людини Хатідже-ханим повісила на стіну й почала розповідати дітям про те, яка жахлива смерть та які муки чекають нас на тому світі:

— Завтра, коли ми помремо, наше м’ясо зогниє й залишаться отакі кістки…

Інші плакати на її розсуд призначалися також для того, щоб їх тлумачити так, як вона пояснювала