Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

зрозуміла, що за тридцять років я ніколи не гуляла ні з ким, тримаючись за руки. Ніхто не розминав мої втомлені плечі і не пестив моє обличчя. Я уявила чоловіка, який обіймає мене й притуляє до себе, коли я засмучена, втомлена чи пригнічена; його тепло, його вагу.

— Елеанор? — промовив Реймонд.

— Вибач, я трохи замислилася, — відповіла я, роблячи ковток «Магнерса».

— Здається, усе добре, — сказав він, вказуючи на гостей.

Я кивнула.

— Я говорив з іншим сином Семмі — Гері та його дівчиною, вони кумедні.

Я знову роззирнулася довкола. Цікаво, от якби в майбутньому я ходила на подібні події з музикантом? Він би зробив усе, щоб я почувалася комфортно, танцював би зі мною, якби я захотіла (що малоймовірно), подружився б з іншими гостями. І тоді, наприкінці вечора, ми разом вирушили б додому, у своє гніздечко, як ті горлиці.

— Серед запрошених ми єдині, у кого немає пари, — зауважила я, роздивляючись інших гостей.

Він скривив обличчя.

— Точно, слухай, я хотів подякувати, що ти пішла зі мною. Жахливо відвідувати подібні заходи добровільно.

— Хіба? — промовила я з цікавістю. — Мені нема з чим порівняти цю ситуацію.

Він подивився на мене.

— Хіба ти завжди була сама по собі? — запитав він. — Минулого тижня ти згадувала про того хлопця, того, що… — я помітила, як він намагається добирати слова, — того, з яким ти зустрічалася, коли навчалася в університеті.

— Як я казала, ми зустрічалися з Декланом кілька років, — сказала я. — І тобі також відомо, чим усе закінчилось. — Я ковтнула ще «Магнерса». — Зрештою звикаєш усе робити самостійно, — додала я. — Насправді так значно краще, ніж отримувати удари в обличчя чи переживати зґвалтування.

Реймонд подавився пивом і якусь мить сидів мовчки, щоб оговтатися. Потім він обережно заговорив:

— Ти ж розумієш, Елеанор, що в тебе є безліч варіантів для вибору, правда? Не всі чоловіки такі, як Деклан. Ти це розумієш?

— Так! — життєрадісно вигукнула я. — Я вже зустріла декого!

Уява малювала мені образ музиканта, який дарує мені фрезії, цілуючи в шию. Та Реймонд чомусь напружився.

— Я заскочу в бар, — сказав він. — Ти будеш іще «Магнерс»?

Я почувалася дивно, збуджено.

— Мені горілки з колою, будь ласка, — сказала я, знаючи з досвіду, що горілка добре піде будь з чим.

Реймонд поволочився до бару. Якби ж він не сутулився та голився! Йому слід купити гарні сорочки та якісні черевики, а ще варто прочитати кілька книжок замість того, щоб грати в комп’ютерні ігри. Як узагалі він сподівається знайти собі хорошу дівчину?

Кіт підійшов до нашого столика й подякував за те, що ми прийшли. Я віддала йому подарунок, що неабияк його здивував. Він поглянув на кожну річ у пакеті з незрозумілим мені виразом обличчя, утім, я відразу збагнула, що то не була нудьга чи байдужість. Я почувалася щасливою. Дарувати комусь подарунок виявилося приємним заняттям, особливо якщо це унікальний і продуманий подарунок, який ця людина не отримає від будь-кого іншого.

Він поставив паперовий пакет на найближчий столик.

— Хочеш… хочеш потанцювати, Елеанор?

Моє серце почало битися швидше. Танцювати! А я зможу?

— Не впевнена, що я вмію танцювати, — відповіла я.

Кіт засміявся й потягнув мене за руку, щоб я встала.

— Ну ж бо, тобі сподобається.

Не встигли ми дійти до танцмайданчика, як заграла інша композиція, і він гучно зітхнув.

— Вибач, — сказав він, — але не зараз. Цей танець я пропущу. Примха іменинника!

Дехто пішов з танцювального майданчика, інші, навпаки, підходили ближче, щоб зайняти їхнє місце. У швидкій мелодії, яка лунала, було чутно багато духових інструментів. Мішель, дівчина Гері, заманила мене до себе й втягнула в невелику групу жінок, приблизно того ж віку, вони посміхалися мені та виглядали дуже щасливими. Я приєдналася до їхніх імпровізованих рухів. Одні розмахували руками, ніби бігли, інші вказували на невидимі предмети; з’ясувалося, що потрібно рухатися в будь-який зручний спосіб і потрапляти в такт музиці, який складався з восьми ударів і вдало відокремлювався ударом у барабан. Несподівано ритм змінився, і всі почали виконувати однакові рухи, утворюючи вгорі фігури руками. За якусь мить я вивчила фігури й змогла їх повторювати. Довільні рухи, спільні фігури над головами; довільні рухи, спільні фігури. Танцювати так легко!

Я збагнула, що ні про що не думаю, як від горілки, але відчуття були дещо іншими, тому що я була серед людей і співала: «YMCA! YMCA!» Руки піднімаються, зображуючи літери, — оце ідея! Хто б міг подумати, що танець такий логічний?

Під час наступної порції довільних рухів я почала міркувати над тим, чому цей гурт співає, судячи з усього, про Християнську молодіжну асоціацію (Young Men’s Christian Association), аж раптом, спираючись на свої доволі обмежені знання популярної музики, я зрозуміла, що люди можуть співати про парасольки та пожежі, а ще про романи Емілі Бронте, то чому б і не про молодіжну організацію, засновану на статі та вірі?

Пісня скінчилася, і почалася наступна, дещо сумніша, що вимагала довільно рухатися, без спільних фігур, але я залишилася на танцмайданчику, з тією ж групою веселих жінок, відчуваючи, що нарешті увійшла в ритм. Я почала розуміти, чому людям подобалося танцювати, хоча не була впевнена, що зможу витримати цей темп цілий вечір. Я відчула швидкий дотик до плеча й повернулася, очікуючи побачити Реймонда, я усміхнулася, коли подумала, що йому захочеться почути про танець з руками, але це був не він.

Незнайомий чоловік, років за тридцять, усміхнувся мені і підняв брови, ніби щось запитуючи, а потім просто розпочав рухатися переді мною. Я повернулася до групи усміхнених жінок, але коло замкнулося без мене. Цей червонощокий, невисокий на зріст чоловік, який, здавалося, ніколи не їв яблук, продовжував жваво дриґатися, хоч і дещо не ритмічно. Не знаючи, як реагувати, я продовжила танцювати. Він нахилився до мене і щось сказав. Звісно, я не почула, що саме, через гучну музику.

— Перепрошую, ви б не могли повторити? — закричала я.

— Я питаю, — крикнув він, значно голосніше, — звідки ви знаєте Кіта?

Дивне запитання як для незнайомця.

— Я допомогла його батькові, коли з ним стався нещасний випадок, — сказала я.

І повторила це двічі, перш ніж чоловік зрозумів, — очевидно, у нього якесь порушення слуху. Коли він нарешті збагнув, то зацікавився. Він підійшов ближче, нахилившись до мене, і я помітила, як він скоса на мене дивиться.

— А ви медсестра? — запитав він.

— Ні, — відповіла я. — Я працівник фінансового відділу.

Здавалося, після цього йому відібрало мову, а я поглянула на стелю, коли ми знову