Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

продовжили танцювати, щоб уникнути подальшої розмови, було доволі складно танцювати й розмовляти водночас.

Коли пісня закінчилася, я відчула, що з мене поки досить і час освіжитися.

— Я можу купити тобі щось випити? — спитав чоловік, перекрикуючи чергову пісню.

Я замислилася, чи думав колись діджей про те, щоб влаштовувати п’ятихвилинну перерву між композиціями, аби люди мали змогу спокійно піти в бар чи у вбиральню. Можливо, пізніше мені варто це йому запропонувати.

— Ні, дякую, — відповіла я. — Не хочу брати від вас напій, бо інакше буду зобов’язана купити і вам. Боюсь, я не зацікавлена в тому, щоб витрачати час на два напої з вами.

— Що? — сказав він, притискаючи руку до вуха.

У нього напевне шуміло у вухах, чи він мав якесь інше порушення слуху. Я вирішила пояснити все мімікою, хитаючи головою та розмахуючи вказівним пальцем, одночасно вимовляючи «НІ» губами. Тоді розвернулася й пішла до вбиральні, перш ніж він спробував продовжити розмову.

Вбиральню було складно знайти, вона розташовувалася в коридорі, і я побачила лише знаки до дамської кімнати. Виявилося, що це був вказівник вбиральні. Чому люди просто не називають речі своїми іменами? Це бентежить. Біля вбиральні зібралася черга, до якої приєдналась і я, ставши позаду доволі нетверезої жінки, одягненої невідповідно для її віку. Обтислі топи пасують двадцятип’ятирічним дівчатам, якщо вони взагалі комусь пасують.

Прозорий, блискучий жакет невигідно підкреслював її і без того величезні груди. Густий макіяж наче для виступу в Королівському Альберт-Холі потік. Чомусь я могла уявити, як ця жінка ридає на сходах наприкінці ночі. Ця думка мене здивувала, але в її поведінці було щось таке неспокійне, що буквально наштовхувало на цей висновок.

— Як гадаєш, скільки часу у своєму життя ми марнуємо на черги до нужника? — запитала вона невимушено. — Їх завжди мало, хіба не так?

Я нічого не відповіла, оскільки намагалася підрахувати приблизний час у чергах, проте її це не обходило.

— Але в чоловіків завжди все, як треба, — продовжувала вона, уже дещо розлючено. — У чоловічих туалетах ніколи немає черг. Іноді мені просто хочеться зайти туди і присісти над пісуаром. Ха! — вигукнула вона. — Уявляю їхні обличчя! — Вона засміялася, це був довгий прокурений сміх, який переріс у затяжний кашель.

— У чоловічих туалетах суцільна антисанітарія, — сказала я. — Вони не дуже переймаються чистотою і так далі.

— Ні, — сказала вона голосом, сповненим смутку, — вони заходять усередину, роблять свою справу, а потім легкою ходою йдуть геть, щоб хтось інший за ними прибрав.

Вона зиркнула кудись удалечінь, безсумнівно думаючи про певну людину.

— Насправді мені дуже шкода, що вони так поводяться, — сказала я. Вона поглянула на мене, а я поспішила пояснити свої слова. — Уявіть, що вам треба мочитися, стоячи в шерензі, поряд з іншими чоловіками, незнайомцями, знайомими, навіть друзями! Це має бути жахливо! Подумайте лише, якби нам довелося показувати наші геніталії одна одній, коли б ми нарешті дісталися початку цієї черги!

Вона відригнула, дуже м’яко, і з нестримною відвертістю витріщилася на мої шрами. Я відвернула обличчя.

— Ти трохи ненормальна, так? — запитала вона не те що агресивно, але дещо недбало випльовуючи слова.

Не можу сказати, що я почула таке вперше.

— Так, — сказала я, — гадаю, що так.

Вона кивнула, ніби я підтвердила давню підозру, і замовкла.

Коли я повернулася в залу, настрій у ній змінився через сповільнену музику. Я пішла в бар і купила собі «Магнерс» та горілку з колою і, подумавши хвилину, склянку пива для Реймонда. Було досить складно донести все це до нашого невеличкого столика, але я впоралася, не проливши жодної краплі. Я охоче сіла після танців і стояння в черзі й прикінчила горілку за два ковтки — танці таки виснажували. Джинсова куртка Реймонда все ще висіла на стільці, але його ніде не було. Я подумала, що він, мабуть, вийшов на вулицю покурити. Мені так багато треба йому розповісти, і я нетерпляче чекала, коли в мене з’явиться нагода.

Музика знову змінилася на ще повільнішу. Багато людей покинуло танцмайданчик, а ті, які залишилися, танцювали разом. Дивовижне видовище, наче зі світу природи, як танці приматів чи птахів. Усі жінки обійняли чоловіків за шиї, а чоловіки поклали руки на талії жінок. Вони погойдувалися, незграбно переставляючи ноги, і дивилися в обличчя або схиляли голови одне одному на плечі.

Це нагадувало шлюбний ритуал. Але хіба ж не приємно танцювати в такт повільній музиці, пригортаючись одне до одного? Я знову подивилася на таких різних людей. Раптом посередині танцмайданчика я помітила Реймонда — він танцював з Лаурою. Він шепотів їй щось на вушко, досить близько, щоб відчувати її парфум. Вона сміялася.

Напій, який я купила йому, пропав би. Тому я випила весь кухоль. На смак пиво виявилося гострим і гірким. Я встала й одягнула куртку, аби заскочити до вбиральні, а потім сісти на метро та поїхати додому. Здається, для мене вечірка закінчилася.

21

Понеділок, понеділок. Щось було не так. Учора мені не вдалося розслабитися, не вдалося ні до чого звикнути. Я почувалася роздратованою. Якби мій настрій був словом-загадкою в кросворді, відповідь була б «ошелешений». Я намагалася зрозуміти причину, але так і не змогла дійти ймовірного висновку. Зрештою я вирішила поїхати автобусом у центр міста в обідню перерву (безкоштовно — дякую, проїзний квиток!), щоб побачитись із Боббі Браун. Міс Браун знову не з’явилася на службу (я вже почала побоюватися, що в неї не надто хороша трудова етика), тому мене обслуговувала інша леді, практично така ж, як і минулого разу. Але цього разу я придбала кілька товарів та інструментів, аби створити таке саме обличчя вдома.

Загальна вартість дещо перевищила мій щомісячний комунальний податок, але я мала такий дивний настрій, що це мене не обходило. Цілий день я проходила з намальованим обличчям і сьогодні зробила майже ідентичний макіяж. Дівчина в магазині показала мені, що робити, зокрема пояснила, як розтушувати консилер на шрамах. Сьогодні макіяж очей у стилі «смокі-айс» вийшов трохи нерівномірний, але, за словами дівчини, у цьому й полягала його дивовижність — він не має бути охайним.

Я навіть забула про макіяж, доки не дісталася офісу і Біллі не присвиснув — насправді, це більше нагадувало підвивання вовка, і решта також розвернулися, щоб побачити, у чому річ.

— Нове волосся, трохи помади, — промовив він, легенько штурхаючи мене ліктем. Я позадкувала. — Хтось сподівається привернути до себе трохи уваги, якщо не помиляюся?

Жінки зібрались у коло. На мені був ще