Читати книгу - "Перлини української класики"

парубка й дівчини, затріпала крилами якась птиця. Вона злякалась їх обох так, що вони аж кинулись.

– Мелашко! – промовив Лаврін тихим голосом. – Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився.

Мелашка засоромилась і дивилась у землю. Вона мовчала. Птиця на дереві затихла, і знов у лісі стало тихо, як у хаті.

– Твоя краса, твої чорні брови неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то наче набрався здоров’я, – знов почав Лаврін.

По дорозі проти їх ішла якась молодиця, спускаючись з гори, Лаврін замовк.

Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, розкидане на горах та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла набік і пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились возвозом з крутої гори й повернули у вузький, як рукав, яр. Лаврін поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати були подекуди розкидані попід горами.

– Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! – сказала Мелашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою горою в кінці вузької тісної долини.

Хата була третя од кінця й стояла край вишневого садочка. Вона була мала, стара, аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.

– Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не треба? – спитав Лаврін.

– Приходь, – сказала Мелашка, – але поспішай додому, бо тебе батько лаятиме.

– А може, ти вийдеш до млина надвечір, під ту вербу, де я стояв з волами. Однак завтра неділя. Я одпрошуся в батька або прийду і батька не питаючись.

Мелашка йшла осторонь і мовчала. Вона думала.

– Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив’язав.

– Прийду, – насилу почув Лаврін од неї тихе слово.

Лаврін спинив воли й водив слідком за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату. Тоді він повернув воли назад і поїхав додому. З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, ніби дівчина погубила за своїм слідом квітки та зорі.

Лаврін приїхав додому аж опівночі. Батько напнув його мокрим рядном:

– Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мішками в Крим?

– Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитися, мусив застоювать черги до самого вечора, – одбріхувався Лаврін.

– А я думав, чи не поламав ти часом воза, – говорив сердито батько.

Мелашка ввійшла в свою убогу хатину й стовпом стала.

Доки вона йшла поруч з Лавріном, доти на неї неначе південне сонце світило, а як увійшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба, і одразу стала темна ніч. Мати загадувала їй роботу: робота, випадала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши голову, і для неї все здавадось, що вона йде зеленим гаєм поруч з Лавріном і ніяк не перейде того гаю… От вона ніби сходить з гори, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й знов поруч з Лавріном спускається в яр попід дубами, а Лаврін ніби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов соловейко щебече… Тихій та смирній дівчині йшла на душу пісня.

– Чи ти, дівко, сьогодні здуріла, чи на тебе наслано? – крикнула мати.

Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень.

І зелений гай, і Лаврін, і його очі – все разом щезло. Мелашка важко зітхнула і пішла в хату до роботи.

Другого дня, в неділю, Лаврін не міг діждать вечора. Ніколи йому день не здавався таким довгим. Надвечір Лаврін накинув на плечі свитку, взяв у руки сопілку й пішов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть крила. Цілу дорогу то сопілка його грала, то пісня ніби сама співалась.

Лаврін прийшов до Росі. За високою скелею перед ним розгорнулась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечірнє сонце, так як і вчора, обливало ясним промінням усю долину. Вода під колесами шуміла… Лаврін глянув на місток на лотоках. Мелашки не було; подивився під ту вербу, де він стояв з возом, і там її не було.

Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та лози. На одному камені під вербою сиділа Мелашка. Лаврін углядів її голову з вінком квіток. Сопілка сама защебетала, як перепілка. Мелашка вгляділа Лавріна на греблі, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.

Лаврін перейшов через греблю й насилу продерся через густі верби та лози, переплетені білими крученими паничами то ожиною.

– Добривечір, Мелашко! – тихо промовив Лаврін, узявши її за руку.

– Доброго здоров’я! – обізвалась ще тихіше Мелашка, і її очі стали повні сліз, як криниця води. – Я думала, що ти не прийдеш. Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?

Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.

Вони сіли на довгому, як стіл, камені. Сонце світило на їх з-за Росі й пронизувало зелені верби, кущі високої осоки коло самого каменя в воді, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав їх од млина.

– Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорні й лице біле: де ж дівся рум’янець з твого лиця?

– Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не наговорилась.

Лаврін розпитував Мелашку про її батька, матір, за сестер та братів. Вона йому розказала, що її батько бідний, що мати її дуже любить і жалує, що в неї багато маленьких сестер та братів. Лаврін обняв її тонкий стан, і вона схилила йому на плече голову, заквітчану маком, настурціями та м’ятою. На Лаврінове лице похилились свіжі квітки маку та пахуча м’ята й прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.

Мелашка розпитувала Лавріна про його батька, про село, за семигорських дівчат. А вода в Росі тихо плинула, потоки гули, неначе десь далеко у лісі, тихо коливалась осока та латаття на водяній бистрині коло каменя, неначе дерево на тихому вітрі. Сонце сідало за Россю, за богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце літнім ранком.

Уже сонце зовсім зайшло, і надворі стало сутеніти. Мелашка встала.

– Чи це ти підеш уже додому? – спитав Лаврін.

– Боюся опізнитися. Мені дорога додому через гай.

– То я тебе проведу, – сказав Лаврін.

І вони обоє знялися з каменя й пішли між житами на гору. Лаврін провів Мелашку до села. Вже було видно хати. Треба було прощатися.

– Дівчино моя, краща од сонця, не маю сили одірватись од тебе! Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там тебе ждатиму.

– Наша вулиця збирається недалеко од церкви, під вербами, коло криниці. Але як ти вернешся додому вночі? Що тобі батько скаже?

– Уже про те не питай! Те буде, що бог дасть.

Мелашка пішла додому, а Лаврін пішов до криниці, де збиралась вулиця.

Надворі смеркало. Під вербами, недалеко од криниці, заворушились дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Парубки вгляділи його, поздоровкались із ним і зараз примітили, що Лаврін був їм незнайомий.

– Що ти за людина? – спитав Лавріна один парубок. – Ти, здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дівчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?

Парубки обступили Лавріна навкруги.

– Я не бієвський. Я прийшов у Бієвці недавно й шукаю собі роботи, – обізвався Лаврін.

– Ого-го, добрий робітник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз дорогу знайшов! – крикнув другий парубок.

– Коли хочеш з нами гуляти та до наших дівчат ходить, то став нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашої вулиці.

Лаврін знав парубоцький звичай і повів усю парубочу ватагу в шинок. Він поставив їм могорича і вже в згоді