Читати книгу - "Перлини української класики"

з ними вернувся на вулицю.

Мелашка незабаром вибігла на вулицю. Лаврін пізнав її й одрізнився з нею од челяді. Вони стали осторонь, під вербою коло тину, з-за котрого виглядали широкі квітки соняшників. Лаврін прикрив Мелашчині плечі своєю свитою і обняв її за стан.

Зорі висипали на небі. Село заснуло. Дівчата співали та жартували з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лавріна. Вже вулиця розбіглась. На небі зійшла зоря, а Лаврін усе стояв з Мелашкою і не мав сили одійти од неї.

– Коли ж ти прийдеш до мене? – спитала Мелашка.

– Я до тебе ладен щоночі ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай, моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита, що додержала мене до самого світу, – сказав Лаврін.

– Коли я твій голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, – сказала Мелашка.

– Як я тебе за себе візьму, чи не будеш нудитись у Семигорах? – спитав Лаврін.

– Чого мені нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тінь ніби в головах стоїть у мене. Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів, – сказала Мелашка. – А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?

– Не бійся, Мелашко, я тебе не покину! Післязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, – сказав Лаврін і поцілував Мелашку, наче впік її душу своїми гарячими устами.

Лаврін прийшов додому вже світом і ліг спати в повітці. Вже всі повставали, а Лавріна не було видно. Вже сонце високо підбилось угору. Батько знайшов Лавріна в повітці і не міг добудитися.

– Десь Лаврін блукав цілу ніч, – сказав Кайдаш жінці. – Ходить коло роботи, мов п’яний, і походя спить.

– На вулиці гуляв, – сказала Кайдашиха.

Минув день, минула ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темної ночі при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, і знов він вернувся світом додому, знов не виспався і так ізнемігся, що, без сорому казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі й спав до самого вечора.

– Занапастив себе парубок! – бідкався Кайдаш. – І де ти бродиш, де ти волочишся цілу ніч? – питав Лавріна батько.

– Там де й ви волочилися, як були парубком, – сказав Лаврін.

Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день і зовсім розледащів. Без Мелашки йому став світ немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки наставав вечір, як тільки висипали зорі на небі, його тягло в Бієвці. Він не зводив очей з тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.

– А що, жінко, настають жнива, а з нашого Лавріна не буде ніякої роботи, – говорив Кайдаш до жінки. – Ходить по садку, неначе напившись отрути.

– То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер, мов чорти.

– То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі, – сказав батько.

Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.

– Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думці маєш?

Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Його очі дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.

– Я оце говорила з батьком за тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катря тиха дівчина й гарна, мов калина процвітає.

– Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Нема мені в Семигорах пари.

– А до кого ж ти ходиш на вулицю?

– Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бієвці.

– Аж у Бієвці! – крикнула мати і в долоні плеснула.

– У Бієвці, мамо! Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне.

– Та, про мене, шли старостів і в Бієвці… Чия ж вона дочка?

– Балашова. Її звуть Мелашкою.

– Чи ти ж знаєш, що за люди ті Балаші? Чи ти ж знаєш Мелашчині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.

– Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся, – сказав Лаврін і одвернув лице од матері.

– Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?

– А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його скриню не лазив.

– То, про мене, посилай старостів і до Балашівни, а я з батьком поїду на розглядини та подивлюся і на твою милу, і на її батька-матір.

Лаврін так і зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох старостів та й пішов у Бієвці.

Балаш не сподівався так рано старостів до своєї дочки. Мелашка була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в господі як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Мелашка стояла коло печі й заливалась слізьми. Батько постеріг, чого Мелашка так пізно верталась з вулиці, і згодився на заручини. Мелашка втерла сльози рукавом і подала старостам рушники.

У неділю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бієвці на розглядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.

– Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? – питала мати в Лавріна.

– Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, і в цілому селі кращої нема, – говорив Лаврін.

– Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? – питала мати.

– Та там такі робочі люди, що в нас у Семигорах і нема таких, – хвалив Лаврін, бо йому й справді Балаші здавались луччими од усіх людей на світі.

– У Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О, там, моє серденько, є добрі хазяїни. – У нас в Семигорах і справді таких нема, – говорила Кайдашиха.

Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взулась.

«Треба гарненько убратись: мене знають усі Бієвці», – думала Кайдашиха й загадала Лаврінові намостить на возі високо сіна, ще й заслати килимом.

Кайдашиха вгніздилась на весь віз, Кайдаш сів спереду й поганяв воли. Лаврін ішов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку, де стояла купа чоловіків, гордовито підняла голову й «добридень» людям не сказала.

– Ого-го, наша пані економша вилізла трохи не під небо! – загомоніли чоловіки. – Видно, що їде на розглядини.

Кайдашиха виставила навмисне напоказ громаді жовті нові сап’янці. Сонце грало на чоботях. Сап’янці жовтіли на всю вулицю.

– Їй-богу, підняла свиту зумисне вище колін та показує жовті сап’янці, – сміялись чоловіки. – Везе Кайдаш свою жінку, неначе на ярмарок на продаж.

Кайдаші переїхали греблю, виїхали на гору і в’їхали в Бієвці. Кайдашиха обтерла білою хусточкою сап’янці і гордовито дивилася навкруги: дивіться, мов, люди добрі, яка панія їде до вас у гості.

Чималі хати блищали між садками. Коло церкви стояла здорова хата з новими вікнами.

– Чи не тут живе Балаш? – спитала в сина Кайдашиха.

– Ні, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далі, – сказав Лаврін, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.

Віз повернув поза церквою. В одному садку біліла здорова хата з мальованими одвірками та дверима.

– Мабуть, це Балашова хата, – говорила Кайдашиха.

– Ні, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.

Уже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спускалась з крутої гори в глибокий яр. У яру подекуди біліли вбогі хати, неначе білі вівці.

– Оце, мамо, й Западинці, – сказав Лаврін, і його очі весело заблищали.

Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було ні однієї хазяйської, доброї хати.

– Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? – спитала мати.

– Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, – сказав син.

Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись з крутого, як піч, горба. Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержать воза. Віз пхав їх ззаду, і вони поперли з усієї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки і трусилась, як у пропасниці.