Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

був старий і не виглядав на такого, який би пропонував себе, як лік.

– Чи коли-небудь можна бути самому? – поцікавилася вона, дивлячись на червоне вечірнє небо понад дахами.

– Тут ще більше, ніж деінде, синьйоро. Звичайно, якщо хтось не народився тут.

Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали якусь комедію XVIII сторіччя. Роззирнулася залом, освітленим тьмяним світлом зі сцени і стель. То був найпрекрасніший театр на світі й до появи електрики мусив справляти чарівне враження завдяки безлічі свічок і розмальованих балконів. Таким, зрештою, здавався й досі.

Глянула на сцену. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Її знову охопило дивне почуття самотності й меланхолії, які відчула в Римі. Може, гондольєр мав рацію? А може, вся річ у тому, що вона з незрозумілою наполегливістю шукає алегорію в сьогоднішньому вечорі: ти приходиш, дивишся п’єсу, в якій спершу не розумієш ні слова, а потім, коли починаєш щось розуміти, тобі вже час іти. На сцені не відбувалося нічого серйозного – це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.

Вона почекала хвильку, намагаючись упоратися з собою, але кров з’явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона французькою попросила свого сусіда допомогти їй вийти. Не глянувши на неї, він незадоволено затряс головою. Він стежив за п’єсою і не зрозумів, про що їй ідеться. Тоді Ліліан звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде «допомога». Але це слово не спадало їй на думку.

– Мisericordia, – пробурмотіла Ліліан нарешті. – Мisericordia, per favore![1]

Жінка поглянула на неї зі здивуванням.

– Are you sick?[2]

Ліліан кивнула, тримаючи далі хусточку біля вуст, і спробувала встати.

– Too many cocktails, – сказала старша білява жінка. – Мario, darling, help the lady to get some fresh air. What a mess![3]

Маріо підвівся і підтримав Ліліан.

– Тільки до дверей, – шепнула вона.

Чоловік узяв її під руку й випровадив. На хвильку до них обернулося кілька голів. На сцені спритний коханець саме святкував тріумф. Маріо відчинив двері до фойє і витріщив очі на Ліліан. Перед ним стояла дуже бліда жінка в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.

– But, signora, you are really sick, – сказав Маріо розгублено. – Shall I take you to a hospital?[4]

Ліліан похитала головою.

– Готель «Даніелі». Якесь авто, прошу… таксі.

– Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Ви мусите піти до клініки.

– Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу… тільки до човна… ви ж мусите повернутися.

– Е, Мері може там почекати, – сказав Маріо. – І так не розуміє ані слова італійською. Та й вистава нудна.

Бліда помпейська червінь за насиченою червінню штор. Білизна декорацій. Двері, сходи і вітер, потім майдан із брязкотом тарілок і виделок, вуличний ресторан з реготом і гамором відвідувачів. Минувши їх, вони дійшли до похмурого, смердючого, вузького каналу, в якому з’явився човен і перевізник, мовби родом зі Стіксу.

– Гондола, синьйоро, гондола?

– Так! Швидко! Швидко! Синьйоро хвора.

Гондольєр витріщив очі.

– Підстрелена?

– Не питай! Рушай! Швидко!

Вузький канал. Маленький міст. Мури будівель. Плюскіт води. Протяжливі вигуки гондольєрів на перехрестях. Прогнилі сходи, заіржавілі двері, маленькі садки з пеларгоніями, покої, з яких лунало радіо, жовті жарівки без абажурів, білизна, що сушиться на мотузках, щур, що балансує, як линвоходець, на вузькому мурі, гострі голоси жінок, запах цибулі, часнику й оливкової олії і важкий, мертвий запах води.

– Зараз будемо на місці, – сказав Маріо.

Другий канал, ширший. Потім сильніші хвилі, широчінь Каналу Ґранде.

– Затримати моторний човен?

Ліліан лежала на задній лаві впоперек, так, як упала.

– Ні, – шепнула. – Далі! Не змінювати…

Освітлені готелі, тераси, парові судна, що сопуть, димлять, повні пасажирів, моторні човни з білими мундирами на борту, – якою ж самотньою була людина серед солодкого сум’яття існування, коли боролася за нього, і як усе змінювалося на жахіття, в якому з зусиллям хапала повітря! Вони проминули ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити її металевими дзьобами, а потім – піцерія, задимлене світло, простір і зірки, яскрава просторінь, прикрита банею неба, а під Мостом Зітхань нестерпно солодкавий тенор у човні з туристами співає «Санта Лючія». «Може, саме так і виглядає смерть, – подумала Ліліан, – коли я лежу так із задертою назад головою, чуючи зовсім поруч шум води, а попереду уривки пісні, у компанії невідомого чоловіка, який щохвилі запитує: «Витримаєте ще дві хвилини? Зараз будемо на місці». Ні, то не смерть, вона знала про це. Маріо допоміг їй зійти з човна.

– Заплатіть за мене, – шепнула вона портьє на помості перед готелем. – І лікаря! Негайно!

Маріо провів її через хол. Там не було багато людей. Американці за столиком витріщали на неї очі. Десь мигнуло обличчя, яке вона знала, але не могла пригадати.

Молодий ліфтер знову ніс службу, Ліліан усміхнулася із зусиллям.

– Це драматичний готель, – шепнула. – Хіба не так ви сказали?

– Не розмовляйте, мадам, – сказав Маріо. Він був добре вихованим ангелом-охоронцем з оксамитним голосом. – Зараз прийде лікар. Доктор Пісані. Дуже добрий. Не розмовляйте! Принеси лід, – сказав він ліфтерові.

Ліліан цілий тиждень лежала в готельному покої. Вікна були відчинені, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб застав її хворою. Також не хотіла його бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Вона спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти й розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату й молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був цілком щирий і розмовляв з нею, як із подругою.

– Ти живеш за рахунок смерті, а