Читати книгу - "Забудь-річка"

а крім того знав, що більшість новачків не переживе й першого місяця в окопах. Молоді за якимось диявольським розкладом гинули частіше і безглуздіше за старих, нехай навіть і необстріляних. Немовби молодість викликала вогонь на себе, вирізняла з людського ландшафту і полегшувала завдання для смерті. А ті, що виживали, перетворювалися на сірі, під колір шинелі та землі на ній постаті, вицвілі й завітрені, зі згаслими очима, що вже не блищать, закликаючи кулю снайпера, а тільки вишукують ямку поглибше або кущик повище. На людей без віку і без Божої іскри. Таких, як він, Степан Шагута.

Степан нічим не вирізнявся з-поміж сіро-зеленої солдатської маси, і ретельно давив у собі залишки людських емоцій, намагаючись навіть не посміхатися — бо українська природна веселість не раз грала з ним злий жарт. Новий комсорг Пєньков дуже ревно ставився до жартів з приводу свого прізвища, а Степан якось не втримався від зваби назвати пеньок пеньком — тим більше, що вдачею комсорг цілком відповідав прізвищу. В результаті отримав собі справжнього ворога — комсорг чіплявся до кожного погляду, кожного слова, будь-що погрожував особливим відділом і явно намагався зжити Степана зі світу, не чекаючи, поки це зроблять німці. «Всі хохли — зрадники. Гітлера хлібом-сіллю зустрічали», — говорив він і дивився на Шагуту так, немовби особисто бачив, як той зустрічав фюрера.

Але війна й справді виграється чи програється ногами. І невдовзі усім випало в цьому переконатися. Дванадцять годин руху з короткими привалами, дванадцять годин, коли перед собою бачиш тільки стерті чоботи переднього бійця, а потім якось раптово вони перетворюються на хлястик шинелі, бо хлопець падає знесилений, і ти переступаєш через нього, як через сніп, і задні роблять так само — без жодного слова чи лайки, без жодної емоції, тому що весь світ перетворився зараз на ритмічний рух чобіт. Кажуть, що ззаду ідуть машини з продовольством та санітари, які підбирають непритомних. Найпередбачливіші перед тим, як впасти, роблять кілька кроків убік і вже там валяться без сил, щоб не бути розтоптаним колоною.

Вирушили вдосвіта, і кілька годин, поки вистачало сил підняти голову, Степан з подивом роззирався навкруги. Він, людина з пагірчастого, зарослого лісами Галицько-Подільського прикордоння, не міг впоратися зі здивуванням, ба навіть тривогою від неозорого простору навкруги. Сальські степи тяглися, немов Сахара з підручника географії — безмежні, безобрійні, бо сіре зимове небо зливалося із сірими пагорбами, а сірі пагорби у свою чергу — із сірою колоною солдат, яка губилася десь поміж них. Ані лісочка, ані балочки. Сніг тут збирався барханами, під дією невтомного вітру, залишаючи голу сіру землю на поталу морозові, і дивним було, що жива істота може вписатися у це макабричне поєднання простору і вітру. А втім, хто сказав, що солдат — це жива істота? Хіба що умовно жива, до першої атаки, до першого обстрілу.

Щораз, коли переформована частина вирушала на передову, більшість у ній становили мобілізовані — молоді й не дуже, уральці та куряни, узбеки й кавказці. У латаній-перелатаній формі, показово веселі чи задумливі, вони збуджено обговорювали незнайомі військові реалії, а потім слухняно лягали в землю, і на їхнє місце приходили такі самі — немовби у багатих надрах Росії окрім заліза, золота та діамантів був іще невичерпний запас людського м’яса. Українців серед новачків було небагато — дезертирство та неявка на призовні пункти, як казали пошепки, мала характер пошесті, особливо у прифронтовій смузі, на яку швидко перетворилася вся Україна.

Степан навіть не намагався познайомитися з поповненням, знаючи, що більшість тут тимчасово — до госпіталю, полону чи могили у якомусь випадковому окопчику чи вибалку. А ті, що залишаться, самі вкарбуються у пам’ять так, що потім не вирвеш — якоюсь особливістю, характерним словом, звичкою, і в другу чергу вже прізвищем чи іменем. Чоловіки взагалі не дуже охоче запитують, як кого звати, бо це на війні — не головне, а чоловіче життя так чи йнак складається з війни.

Полк поспішав назустріч кулям та снарядам, бо десь там оточили — вперше за два роки — велике угруповання німців. На Волзі, у Сталінграді зробили з німцями те, що було досі їхньою прерогативою — замкнули котел танковим проривом, і тепер піхоті належало завершити зроблене танками, а саме — затулити оточений кавалок степу стіною з власних тіл, лягти на землю, прикриваючись мертвими, закопатися в неї, неначе й самі стали мерцями, щоб перетворити на мерців тих, що прагнули вирватись із котла.

Саме тому, залишаючи на узбіччі знесилених та кволих, дивізія вперто повзла уперед і кожен бачив перед собою тільки зношені чоботи переднього, і кожен боровся зі звабою самому звалитися на землю без сил, сподіваючись на санітарні машини позаду. Бо якщо ці машини заблукають у хурделиці...

Увесь непотрібний вантаж — протигази, багнети, каски — давно викинуто, зараз на землю потайки летить потрібне — набої, гранати, лопатки, усе, що важить і тягне додолу. Залишається тільки особиста зброя, бо за неї — трибунал.

Але раптово невідь-звідки колоною котиться хвиля — вона зароджується десь посередині і йде в обидва боки, піднімаючи отупілі голови бійців, запалюючи їхні очі і примушуючи груди, які вже давно не здатні народити нічого окрім хрипкого віддиху, вичавлювати з себе геть інші звуки.

— Оно, диви!

— Братци!

— Бля!

Поперек ходу колони, не дуже високо над землею летить двоє птахів — хтозна, де вони взялися над цією мертвою землею з колоною живих мерців у шинелях. Хтозна, як вони називаються, але це живі і досить вгодовані істоти розміром, мабуть, із курку. Й від голоду, а чи то від здивування, колона раптом починає стріляти. Усі, хто в магазинах та підсумках залишив бодай кілька набоїв, піднімають свої гвинтівки та пістолети-кулемети вгору, і стріляють у безневинних птахів, немовби по «Юнкерсах», що заходять на атаку. Весь полк разом ошаленів, і за мить сотні стволів викидають у небо свинець — а може, не сотні, а тисячі, бо враження таке, що стріляє уся дивізія.

Повітря тремтить від куль, земля здригається від гуркоту, і голос командирів, які кричать: «Отставіть! Прєкратіть!» — та лаються добірним матом, розчиняється у пострілах, як цукор у гарячій воді, що замінює на війні чай.

Усі гамселять, мов несамовиті, аж поки один із птахів перечіпляється через власне крило і каменем падає донизу. За мить другий, поранений, починає знижуватися великими колами. Колона вибухає переможними вигуками, хтось, напевно, кидається підібрати здобич, та усе це відбувається десь попереду, і