Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

раніше було начальство! Усі богатирі, на голову за тебе вищі, з голосом, наче у труби Єрихонської, кулаком по столу вдарить — аж хвилі стільницею біжать! Справжнє начальство, якому інколи варто було зирнути грізно, щоби людину на місце поставити. А то що за начальство, мале та худе, такого тільки у кур’єри брати.

— Ваню, поїхали, одягайся! — смикає мене за сорочку Мельников. Що за дива такі? Наскочив серед ночі до цивільної людини, витягає з теплого ліжка, вимагають їхати кудись! Бозна-що!

— Ваше благородь, та навіщо мені кудись їхати? — дивуюся.

— Ваню, благаю! Іване Карповичу! Якщо не поїдете, то гаплик мені! Заради минулого, прошу! — шепоче Мельников.

Ну, все ж таки скільки років він моїм начальником був, непоганих років. Та й цікаво мені стало, що за справа така.

— Добре, зараз. Може, хоч чаю поп’єте з товаришем вашим, поки я вдягатися буду? Я скажу Уляні Гаврилівні, щоб самовар поставила.

— Не треба ніякого чаю! Тільки швидше, швидше, Іване Карповичу! Благаю! — аж стогне Мельников, якого я таким переляканим давно не бачив. Наче вербовий листок на вітрі тремтить, нервує, хоча ж досвідчений офіцер, не раз у бувальцях був.

— Добре, чекайте, — пішов я до хати, наказав Уляні Гаврилівні самій на господарстві залишатися й узявся вбиратися. Одяг для міста у мене завжди готовий був, мармизу сполоснув холодною водою, волосся гребінцем утихомирив, перевірив пашпорт, гаманець та револьвер. Уляна Гаврилівна вузлик із салом та хлібом дала на дорогу. Без цибулі, бо знала, що з міськими цибулю краще не їсти, вони її запаху не люблять. З тим і вийшов я з хати.

— Виходьте з двору, ваша благородь, я собак спущу.

Випустив. Не те щоб у нас уже так небезпечно, дякувати Богу, не Кавказ чи Азія якась, де і вбити можуть, і викрасти, але береженого Бог береже. Зачинив хвіртку на засув, мотузку перекинув, пішов до машини. Мельников аж двері мені відчинив, так поспішав. Сіли ми на задньому сидінні, а товариш Мельникова біля водія, і поїхали. Думав, хоч у машині розкажуть мені, в чому справа, але де там, мовчки всі сидять. Трясло нас добряче, бо ж дорога до хутора мою не бруківка, а путівець. Я слідкую, ями засипаю, то дорога непогана, просто водій дуже вже поспішав, через що аж підлітали ми на сидіннях.

Бачу, закурив пан офіцер. У тому, що супутник Мельникова офіцер, ніяких сумнівів не було. Спину тримає рівно, стрижений коротко, та й перед цивільним Мельников ніколи б так не бігав. Цікаво, звідки? Або з Києва новий хтось, що прийшов уже після моєї відставки, або, скоріше, зі столиці, бо ж шия біла, У Києві хоч як не бережись, а шия у таке спекотне літо засмагне, а в Петербурзі може і білою залишитися, бо північ же там.

Двигун реве, нас калатає всередині, хоч уже і на дорогу виїхали. А воно ж одне слово, що дорога Три роки тому губернія будувала тут шлях, щоб розвинути торгівлю. Мусили усі рівненько бруківкою викласти аж до Ромен. Та тільки в Отєчєстві нашому дороги така халепа, що губить людей гірше за горілку. Бо Де тільки почнуть дорогу будувати, як одразу туди мало не зі всієї імперії злітаються різні шахраї, які починають гроші тицяти, тільки б узяти підряди. Всі ж ми люди — і ті, хто керує будівництвом, теж. Грошики візьмуть, а потім уже очі треба заплющувати на те, що бруківка погана, покладена ще гірше, а деінде її зовсім немає. Звісно, приймальну комісію провезуть якісною ділянкою — і давай хмелити тиждень, до втрати пам’яті й людського вигляду. Потім оце й торохтимо по таких дорогах, наче тут артилерія била.

До Ромен так і їхали мовчки, а там одразу в готель «Імперіал», найкращий у місті. Піднялися на другий поверх, там номер, біля якого двоє чоловіків у цивільному сидять. Вони-то в цивільному, але виправка військова. Спини тримають рівно, як на параді, та й револьвери з-під піджаків випинають. Побачили нас, двері відчинили і пропустили. Тільки мене та незнайомця, а Мельникова в коридорі залишили.

Увійшли ми до кімнати.

— Почекайте тут, — строго сказав мені товариш Мельникова, невисокий, худий, з серйозним обличчям і помітними залисинами. Я за часів служби навчився вже трохи в начальстві розбиратися і ось по цьому бачив, що ще та гнида Такий буде з тебе жили тягнути і кров пити так, що світ білий зненавидиш і вовком завиєш. І чим більшим начальником буде він, тим гіршим ставатиме. Ото від таких триматися подалі треба, і всі тримаються, штовхають абикуди, частіше за все вгору, тільки б на місці не залишився. От і виходить так, що штабс-капітан Мельников досі на місці, а цей хробак лисуватий уже кар’єру зробив.

Побачив у кімнаті фотель шкіряний, присів. Зручний фотель. Ото сидіти в ньому, кофій пити та свіжі газети почитувати. Аж сміюся сам собі з панських мрій. Роздивляюся навколо. Що сказати, багатий номер, мабуть, найкращий у всіх Ромнах. Оце одна кімната і далі ще, може, не одна. Хата ціла, а не номер. Дорого коштує. Хоча грошики в охранки не свої, а державні, то можна не дуже-то рахувати. Тільки от навіщо я їм знадобився? Нехай коли купчик якийсь чи панок щось там знайти просить, розплутати диво якесь провінційне. А тут же державні люди, та в них сотні людей у підпорядкуванні, але ні, серед ночі пхаються бозна-куди за мною. Навіть не знаю, що й думати.

Тут якраз вийшов той, із яким я приїхав.

— Хто дозволив сісти! — шипить на мене, наче змія отруйна, і очима зиркає так грізно. — Встати, мужик!

Кажу ж, такі більше за все люблять на підлеглих владу свою показувати. Тільки тут поплутав дядько цукор із сіллю, бо ж я мирний обиватель, а не його служка. Сиджу собі, дивлюся на нього.

— Встати! — шипить і аж за револьвер хапається, який у нього під сюртуком.

Ну, добре, підводжуся я, бачу, як він посміхається, наче ящірка на сонці. А я до виходу з номера іду. І бачу, як у нього обличчя витягнулося.

— Куди? — шипить.

— Додому! — кажу я гучно, і аж сіпається він. Мабуть, боїться, щоб хтось за дверима нашу розмову не почув. Але почує, обов’язково почує, це вже точно. — Мало того, що вночі забрали з дому, так ще поводитися так! Я не візник п’яний у