Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

пана один побережник. Раз лиш пішов він у ліс і заблудився. Блудив, блудив і знайшов млаку[36]. «Десь тут вода має бути», — думає. Дивиться — так і є: високий, товстий дуб, а під дубом криниця, що запала листом.

Вкляк він на коліна й вигрібає листя. Коли вода очистилася і він нахилився, аби напитися, почувся голос із-за дуба:

— Не пий!

Злякався побережник, але сказав:

— На те вона тут і є, аби пити.

А з-за дуба той же голос:

— Продай мені те, що в тебе вдома є, а ти не знаєш. Дам стільки грошей, скільки хочеш, не треба буде в пана служити ні тобі, ні твоїм дітям, ні внукам.

Подумав собі чоловік і погодився.

Рівно через дев’ятнадцять років те, що він продав, мало бути на цьому місці.

Побережник напився води, зайшов за дуба подивитися, хто з ним розмовляє, і побачив старого діда, по шию закутого в залізо — лише голову видно. Старий сказав, де гроші, побережник набрав їх, скільки хотів, та й пішов. Дід ще й дорогу показав.

Прийшов побережник додому, гроші заховав у стодолі в солому, а сам увійшов до хати, сів біля столу і думає.

Жінка його питає:

— Чого ти такий сумний?

Тоді він каже:

— Я щось нині продав, а не знаю, що.

— Як то — продав, а не знаєш, що?

— А так, продав те, що є вдома, а я не знаю.

— Ти продав у мені дитину, — злякалась жінка. — Того і того місяця я зайшла у тяготу.

Сумували обоє, плакали, але зарадити горю не могли.

Уродився у них хлопчик, гарний-прегарний. Перебув років сім і пішов до школи. Понад усіх дітей він найкраще вчився.

Як минуло йому вісімнадцять, настала пора вести до діда.

Жінка плаче, чоловік плаче, і хлопець плаче, бо батьки плачуть, але що робити? Взяв батько сина за руку і повів до того дуба. Як віддав його дідові, то так заридав із жалю, що аж земля затремтіла.

Каже дідо:

— Не плач. Я його купив не на вічно, а лише на дев’ять діб. Іди ще набери собі грошей і вдома господарюй.

А був той дідо царем і називався Лючієм.

Коли залишився сам із побережниковим сином, сказав:

— Візьми, сину, з дупла цього дуба ключі, зайди в печеру, там відкриється тобі великий палац. Відімкни його, обмини одинадцять кімнат, а дванадцята твоєю буде, в ній і живи.

Так хлопець і зробив. Увійшов у гарну-прегарну світлицю, сів на м’яке крісло й чекає, що буде. Настав і вечір, хлопець роздягся, ліг на пухове ліжко. А заснути не може. Десь коло півночі почав засинати, коли хтось увійшов до світлиці й ліг поруч. Так і не побачив — хто, бо вранці залишився сам.

Так було ще дві ночі, а тоді хлопець наважився піти до діда.

— Що скажеш, сину? І їжу маєш, і житло маєш, чого ще треба? — питає дід.

— Все є в мене, але відпустіть до тата за книжками. Я в школі вчився найкраще, бо дуже любив книжки. Сюди не взяв жодної, бо було не до них: плакав батько, плакала мати, і я плакав. Та без книжок не можу тут жити.

Подумав старий і відпустив, але наказав відразу вернутися.

Прийшов додому хлопець, зраділи батьки.

— Може, погано тобі на службі? Може, не маєш що їсти? — турбується мати.

— Я живу в такім палаці й таке їм, що вам і не снилося, — відповідає хлопець. — Лише кожної ночі хтось коло мене лягає спати, а хто — не знаю.

Дала мати синові сірники, свічку, горнець і сказала:

— Прийдеш до палацу, засвіти за дня свічку, прикрий горнцем, а як вночі хтось прийде, то зніми горнець і побачиш. Лише дідові не показуй, що несеш.

Забрав він усе, що мати дала, не забув і книжки взяти.

Недалеко від дуба заховав горнець, свічку і сірники. Дідові показав, що приніс, а йому вже й руки видко — із заліза почав вивільнятися. Навіть погортав деякі книжки.

«Диво дивне», — подумав хлопець і пішов ніби по ключі, а сам всі свої причандалля під плащ і — до палацу. Тут все зробив, як порадила мати, і став чекати.

Прийшла пізня година, і знову хтось коло нього ліг. Підняв горнець і побачив прекрасну жінку. Не знав, не думав, що тої ж миті дідо знову вліз у залізо по шию.

Приходить юнак вранці до старого, а той плаче.

— Чого ти плачеш?

І розповів йому дідо, що був він колись царем і мав три доньки. Середуща була дуже гарна, і чорт хотів її взяти за жінку. Та ні сам цар, ні цариця, ні старша сестра не хотіли такого зятя, і за це всі троє мусять терпіти страшну біду.

— Коли тебе ще не було на світі, — казав дідо, — мені приснилося, що коли тобі мине вісімнадцять років, переночуєш із моєю наймолодшою донькою дев’ять діб, і якщо не побачиш її обличчя, а вона твого, тоді вийду з цього заліза царем, як і був колись. Не допоміг ти мені, то відпускаю тебе у світ. Будеш ходити, не знаючи кінця-краю дорозі. Як надокучить бути чоловіком — станеш оленем, надокучить оленем — бігтимеш зайцем, а як не захочеш уже ходити по землі — будеш голубом. Лише запам’ятай, що двічі не будеш іти по одній дорозі.

Попрощався, бідолаха, з дідом і пішов. Як надокучить бути чоловіком, то стає оленем. Як не біжить оленем, то скаче зайцем. А коли вже не може йти, то летить голубом.

Добрався він до такої гори, що вже не може й голуб перелетіти, сів на камінь та й нарікає на батька: «Продав мене, сам панує, а я мушу через нього бідувати».

Плакав скільки хотів, бо ніхто його не розрадив. Витер сльози і помітив далеко під горою ніби сад, а в ньому — наче будова якась.

Полетів голубом попід гору — і справді: сад, а в саду чарівний палац.

Сів на дерево коло палацу і почав співати.

Почувши спів, з палацу вийшов чорт із царевою дочкою.

— Скільки то років, як я тут, — дивувався чорт, — скільки то років, як ти тут, і ще мій батько жив, але ніяка птиця не залітала сюди. Якби я цього голуба зловив, змайстрував би для нього золоту клітку, і він би нам співав.

Голуб дався йому піймати і став жити в золотій клітці. Його годують, а він поспівує.

Через кілька днів чорт