Читати книгу - "Чортів млин: Казки про чортів"

пішов на полювання. Царівні стало сумно, вона позачиняла двері й вікна, випустила голуба з клітки і почала його цілувати та пестити, бо згадала, скільки вдома бачила всіляких птахів.

Став тоді з голуба чоловік. Налякалася царівна, а він каже:

— Нема чого мене боятися, а скажи мені, хто ти і звідки?

— Я царя Лючія донька, — відповіла царівна. — Мій тато в залізо закований мучиться, мати із сестрою в дрімучому лісі караються, а мене чорт заніс аж сюди. І мушу вже тут помирати.

Признався тоді хлопець, хто він такий, і питає, скільки тато її буде мучитися.

— Доти, поки чорт житиме.

Тоді він каже:

— Як прийде чорт, то запитай, чи є що таке на світі, аби він здох від того.

Примчав увечері чорт, поставила перед ним вечерю царівна і ніжним голосом каже:

— Любий мій, ти найдужчий й наймудріший у світі. Але снилося мені, що й на тебе є смерть, та я все боюся, звідки вона прийде.

Засміявся чорт на ті слова.

– Є на цім світі держава, а в тій державі гора Висаня, — почав оповідати. — На тій горі живе моя тітка Пазя. Вона має дванадцять голів на тулубі. Якби знайшовся силач, що відтяв би їй всі голови, то тулуб почав би утікати. Якби його розпоров хто, то з нього вискочить меткий олень. Якби того оленя наздогнати і розпороти, з нього вискочив би заєць. Наздогнати і розірвати цього зайця може лише леґінь, який перекинеться в зайця. Але із того зайця вилетить голуб. Якби того голуба впіймати і живого розірвати, то з нього випало б яйце. То яйце і є моя смерть. Та цього ніхто не зробить, і тому я не боюся розкривати таємницю.

Голуб у золотій клітці вислухав усе, добре запам’ятав, а через кілька днів, коли чорт пішов на полювання, попросив царівну випустити його з клітки і полетів.

Довго чи недовго летів, а долетів до тієї держави, де править Пазя. Обернувся хлопцем, розпитав, де гора Висаня, і знову голубом полетів туди.

Дивиться — аж перед ним великий палац, обгороджений залізним парканом, на кожнім стовпі чоловіча голова, і на брамі теж голови, лише на одному стовпі ще немає.

В цей час вийшла з палацу Пазя. Зробився голуб хлопцем, привітався.

— Чого ти зайшов сюди, леґеню? — питає Пазя. — Чи не тому, що на одному стовпі ще голови людської не вистачає?

— Хочу на службу найнятися, — відповів на те хлопець.

— Добре, — каже дванадцятиголова Пазя, — будеш пасти в мене овець. Платитиму стільки, скільки хочеш.

Переночував леґінь, а тим часом Пазя поробила вівцями чортів. Вранці розбудила хлопця, звеліла погнати овець у поле. Пішла разом із ним, показала маленьку латку поля, розділила її навпіл і наказала:

— Маєш пасти їх на одній половині. Якщо хоч одна вівця перейде межу, твоя голова буде на тому стовпі.

Десь за годину добре паслися вівці, а потім всі повтікали за межу. Бігав-бігав хлопець за ними, нарешті так стомився, що впав на землю і заснув.

Поки спав, налетів беркут і положив біля нього золотий меч.

Перед обідом прокинувся хлопець, а до нього вже біжить, висунувши дванадцять жал, Пазя. Та в очі блиснув меч, хлопець схопив його, махнув направо, наліво, і злетіли всі дванадцять голів. Почав утікати тулуб, але парубок наздогнав його і розпоров животище. З живота вискочив олень, хлопець і сам зробився оленем, наздогнав і роздер його. З оленя вискочив заєць. Довелось і леґеневі зайцем ставати. Зловив і зайця, розпоров. Знав, що з зайця вилетить голуб, зразу ж перетворився на голуба, почав гнати-наздоганяти втікача, пригнув до землі, роздер, а яйце, що випало з нього, взяв у дзьоб і полетів до тієї держави, де був чортів палац.

Чорт якраз був у саду і роздивлявся, чи не сидить десь на дереві голуб, що втік із золотої клітки. Побачив його в небі, хотів було приманити, та голуб опустив на нього яйце із дзьоба, і чорт розсипався на порох і мак.

В ту мить цар Лючій, цариця і його найстарша дочка визволилися з неволі.

А наш леґінь взяв пару чортових коней, посадив на одного цареву дочку, а на другого сам сів, і рушили вони додому. Сім років блукали, поки дісталися до своєї держави.

Як побачив їх старий цар, поцілував у руки-ноги, віддав йому корону і оженив на тій доньці, що мав із нею хлопець дев’ять ночей ночувати, а обличчя не бачити.

Розказав я те, що знаю, а може, ви знаєте, що було далі, то мені розкажете.

Солдат і смерть

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку!

— Нате.

Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку!

— Нате.

Оддав і другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять.

— Сотвори, служивий, милостинку!

— Нате.

Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

— Створи, служивий, милостинку!

— Нате.

Скинув шинелю й оддав.

— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.

— А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.

— Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, — дума, — подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

— Е, — каже, — і це добре!

Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться, летить пара качок; він розшморгнув торбину та:

— А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у місто, а у тому місті та в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.

— Як, — каже, — виженеш, я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім.