Читати книгу - "Сліди залишаються"

полковник і вперше посміхнувся. — Так, дуже добре!

Тепер полковник Філіпов тримав в руках два пістолети. Він звелів шоферу вийти з машини і знову наказав Пешо пильно обшукати його. Іншої зброї у нього не було.

— Сідай за руль! — наказав знову полковник. — Пешо, сідай і ти!

Шофер мовчки сів на своє місце.

— Слухай тепер, дружище, що я тобі накажу! — почав полковник уже зовсім спокійним, навіть лагідним голосом. — По-перше, ти заведеш мотор і поїдеш далі. По-друге, ти не розвиватимеш швидкість більше як двадцять кілометрів на годину. По-третє, нікуди не звертатимеш! По-четверте, зупинишся перед управлінням, візьмеш мій чемодан і йтимеш попереду мене на два кроки до кабінету директора. Все це ти зробиш так, наче між нами нічого не сталося. Якщо ж спробуєш зробити щось не так, сам будеш винуватий, ми не будемо гратися з тобою! Все ясно?

— Ясно! — відповів хрипким голосом шофер.

— Гайда, рушай!

Машина поволі рушила, цього разу зі швидкістю воза. Щоб забезпечити себе від якоїсь несподіванки, полковник засвітив лампочку в кабіні. Деякий час усі їхали мовчки, далі полковник спитав:

— Ти пізнаєш мене? Знаєш, хто я?

— Не знаю, — сказав глухо шофер.

— Брешеш, ти дуже добре мене знаєш… Я — полковник Філіпов… Моє прізвище тобі відоме?

— Не знаю я вас! — після короткого мовчання повторив шофер.

— Брехнею, дружище, далеко не заїдеш! — суворо сказав полковник. — Навіщо ти переклав пістолет із задньої кишені штанів до кишені пальта?

— Він був у кишені пальта…

— Отже, ти ще робиш мене Сліпим! Ну, добре, з навіщо шановному шоферові потрібний в кишені пальта заряджений пістолет із спущеним запобіжником?

— Шляхи тут небезпечні, — відповів глухо шофер.

— Вірно, небезпечні! — посміхнувся полковник Філіпов. — Іноді і на таких занедбаних шляхах можна зустрітись з офіцерами Державної безпеки.

Шофер нічого не відповів.

— Брехня твоя не відзначається оригінальністю! — сказав полковник. — Ти брешеш найбезглуздішим способом.

— Я нічого не брешу і нічого не знаю! — відповів шофер.

— Кажуть — на злодієві шапка горить! Ти все знаєш і все розкажеш! Зрозуміло, це буде тобі на користь, полегшить твою долю. Адже тобі не загрожує такий вирок, який загрожує Владо Попову, наприклад, або Петру Заякову! Доки ми будемо їхати, ти добре поміркуй!

Полковник виразно бачив у дзеркальці як шофер здригнувся, як очі його зненацька розширились. І вже за хвилину Філіпов майже пошкодував, що розпочав цю розмову. По дорозі назустріч їм ішла автомашина з сильними фарами. Вона вже сигналізувала для роз їзду. Неприємний дрож пройшов по тілі полковника. А що, коли шофер вріжеться машиною у вантажну машину? При такій страшній небезпеці для нього це буде все-таки якимось виходом — або смерть усім, або, якщо він залишиться живим, — порятунок! Фари все наближались, полковникові вже здавалося, що машини обов’язково вдаряться одна об одну. Хотілося гукнути — обережно! — але він стиснув губи. Навіщо самому нагадувати?

Шофер, одначе, був зовсім далекий від подібної думки. Приголомшений несподіваним ходом подій і смертельно наляканий, він благополучно довів машину до великого, освітленого електрикою будинку управління. Як і було йому наказано, шофер вийшов з машини, взяв чемодан полковника і, не озираючись, пішов, похнюпившись, по сходах. Полковник Філіпов, який ні на мить не випускав його з очей, вже передчував — ні, знав напевне, що шофер заговорить. У супроводі Пешо він пішов за шофером, і, коли вони піднялися на другий поверх, шофер зупинився перед широкими білими дверима з написом: «Головний директор».

— Тут! — сказав він глухо.

— Добре! Постукай і заходь.

Шофер покірно виконав наказ. Увійшовши до широкого, зручно обладнаного кабінету, полковник Філіпов одразу побачив людей, які були там. За письмовим столом сидів із втомленим обличчям директор копалень Стефан Бобев, а в одному з бокових крісел, одягнений в цивільне, сидів начальник охорони копалень лейтенант Наумов. Побачивши своїх гостей, директор посміхнувся і підвівся, а лейтенант, попереджений про приїзд полковника Філіпова, навіть не поворухнувся з місця.

— Наумов! — сказав полковник. — Є в тебе наручники?

Офіцер здригнувся.

— Знайдуться, товаришу… — він не закінчив, а лише подумав, — полковник.

— Добре, Наумов, одягни їх на цього вашого приятеля. Йому, певно, так буде зручніше, та й ми почуватимемо себе спокійніше.

Якусь мить полковник з задоволенням дивився на здивовані обличчя обох чоловіків.

— Давай, давай швидше!

Шофер, уже зовсім зламаний, не сподіваючись більше ні на що, покірно простягнув руки.

Незабаром почався допит.

— Слухай уважно, — сказав полковник. — Я знаю, що диверсійна група, яка переховувалась у квартирі інженера Дончева, зараз перебуває тут, в робітничому селищі копалень або десь поблизу. Я знаю, що двадцять шостого вночі ти вивіз її з квартири інженера і другого дня доставив сюди на службовій машині. Тепер мене насамперед цікавить — де переховуються диверсанти? Де їхня квартира? Ти це знаєш, і я чекаю від тебе відповіді!

На обличчі шофера відбилося вагання, він мовчав.

— Я чекаю! — повторив твердо полковник Філіпов.

— Пане полковник, ви… ви повинні обіцяти мені, ви повинні дати мені слово честі, що це… полегшить мою долю…

— Я не суд і особисто не можу тобі нічого обіцяти! — сказав суворо полковник. — Але на це, безперечно, зважатимуть. Ми не звірі, як ви, нам чужі злоба і помста!… Для нас головне — не мати ворогів, які підривають мирне життя нашої країни!… Коли ти даси нам підставу вважати, що виправишся, суд залишить тобі життя, щоб ти міг спокутувати свою провину і стати чесною людиною… Коли-небудь ти знову будеш вільним, і те життя, яке вів досі, здасться тобі тяжким і страшним кошмаром! Коли-небудь ти будеш соромитись, що так уперто намагався шкодити своїй батьківщині!

Шофер мовчав.

— Добре, я говоритиму! — сказав він раптом, і обличчя його потемніло від припливу крові. — Я скажу все, що знаю… Гра все одно програна, немає смислу її тепер обстоювати…

— Де вони переховуються? — наполягав полковник.

— Тут, у селищі… в квартирі зубного лікаря.

— Зубного лікаря? — вигукнув директор. — Цього не може бути!

Шофер подивився на нього з прихованим презирством.

— Вони у зубного лікаря! — мляво повторив він.

— Всі п’ятеро, чи Тороманови залишились у Софії?

— Тільки троє… Ви знаєте прізвища двох, а третій і мені невідомий… Тороманови, звичайно, залишились у Софії, і|рни тут лише заважатимуть…

— Зброя є?

— Так, є автомати і кілька гранат…

— А вибухові речовини? Шофер знову зблід.

— Вибухові речовини знаходяться в складі номер вісім…

— Під землею! — вигукнув лейтенант Наумов і машинально витер піт, що виступив на лобі.

Полковник Філіпов суворо подивився на нього.

— Прошу, не перебивайтеї Хто охороняє вибухівку?

— Ніхто не охороняє, — глухо відповів шофер. — Сама себе охороняє. Завідуючий складом знає, що там знаходяться частини від компресорів.

— Чому там вивантажена вибухівка?

— Знаєте,