Читати книгу - "Бомбардир"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він нарешті дав спокій моїй лівій нозі. Не встиг я зітхнути з полегшенням, як він узявся за праву.
– Гайдук не став заморочуватися пошуками квартири – жив на тренувальній базі. Ну, на динамівську вона не схожа: просто старий двоповерховий корпус якогось колишнього пансіонату, ледь підремонтований. Угорі житлові номери, внизу – їдальня та службові приміщення. Телевізор у холі, номери – два ліжка, між ними тумбочка, поряд шафа. Там же туалет і душ. Їжа – від куховарки баби Мані, непогана. Не подобається – готуй сам або їдь у кафе. Улітку – хмари комарів, зате повітря чисте, як кришталь. Там навіть Інтернету не було, натомість пристойна бібліотека…
Мій співрозмовник плив у своїх спогадах усе далі. Треба було повернути його до того, що цікавило мене.
– Ну а Гайдук?
– Гайдук?
Юрій Миколайович наче лещатами стис моє багатостраждальне коліно. Я мимоволі охнув.
– Потерпіть, нічого страшного… Він виявився надзвичайно впертим хлопцем. Якщо вже в нього склалася своя думка – нізащо не відступить, скільки б доказів йому не наводили. В іншому поводився дуже пристойно. Ніхто жодного разу не бачив його нетверезим або з похмілля, до тренувань ставився надзвичайно відповідально. Дивно для хлопця його віку, правда ж? Ні, що стосується футболу – тут він справжній атлет.
– Ви маєте на увазі фізичні кондиції?
– І це теж. Як вам пояснити… Хлопцеві пощастило: йому від природи дістався дуже сильний і витривалий організм, хоч у космос відправляй. Міцна кістка, чудові суглоби, еластичні м’язи з вибуховою реакцією. А швидкість! Але все це тільки інструмент, яким треба вміти розумно користуватися. Сергій не дуже беріг себе на полі, але техніка й фізичні дані допомагали йому уникати серйозних травм, а це – рідкість! Це ж так часто трапляється: кістка в кістку, відкритий перелом – і все, готовий! А буває, що й на рівному місці: оступився, заточився, у результаті – порвана зв’язка…
– До вас Сергій звертався?
– Як до масажиста – обов’язково. І за порадами. Харчування, тренажери, вправи – усе в нього було враховане до дрібниць. Він займався собою, як хороший автолюбитель своєю машиною. Жиру в нього не було взагалі, тільки м’язова маса. Навіть тренер, бувало, не вірив… Ну, той узагалі був людина специфічна, ще радянського гарту. А там акцент на фізичній підготовці й ігровій дисципліні. Біг, біг і ще раз біг. Тест Купера, човниковий біг, «станції»… Не знаєте, що таке «станції»? Це коли на поле ставлять п’ять фішок на відстані метрів десять-п’ятнадцять одну від одної. Біля першої треба віджатися разів двадцять-тридцять, залежно від настрою тренера. Потім – ривок до другої фішки. Там упав, качаєш прес, теж до не можу. Ще ривок – біля наступної фішки чергуєш упор сидячи – упор лежачи – упор зі стрибком нагору. Біля останньої – стрибки в довжину з низького сиду. Коротка пауза, хвилина-півтори,– і все знову…
Я уявив цей бадьорий марафон і здригнувся. Лікар миттю прочитав вираз мого обличчя й знизав плечима.
– Санич називав це природним добором. Хто витримував такі навантаження – міг грати. А новачки – так, спочатку не могли впоратись. І коли Черниш, ставши віце-президентом клубу, набрав купу нових гравців, результати різко пішли вниз.
– Гайдук, виходить, упорався?
– Так. Утягся з ходу. І цим змусив не тільки тренера, але й наших ветеранів ставитися до себе серйозно. А знаєте, яка його головна риса? – Тут я нашорошив вуха.– Неймовірна самовіддача, і в грі, і на тренуваннях! Він ні в чому себе не жалів, хоча ризикував сильно, а через його впертість часом мало до бійок не доходило з гравцями старого складу.
– А як на це реагував тренер?
– Йому подобалося. Він мовчав, але було видно, що такий підхід йому до душі. Футбол усе-таки контактний вид спорту… А Гайдук викладався тут, у першій лізі, так, наче грав щонайменше за «Барселону». Он звідки ноги ростуть у його успіхів і в «Динамо», і в збірній України. Футбол – його релігія, справа всього життя… Колись я навіть намагався переконати його грати обережніше: досить однієї серйозної травми – і все, кінець кар’єрі, а вона ж тільки починається!..
Він зненацька урвав себе коротким ударом долоні по масажному столу:
– Стоп! На цьому закінчуємо. Для першого разу досить. Сказано ж: «Est modus in rebus»16…
Ага, тепер ще й латина… Я підвівся, сповз зі столу й спробував утриматися на ногах. Не вийшло. Коліна підігнулись, і я, мабуть, упав би фізіономією в підлогу, якби Юрій Миколайович не був готовий до такого наслідку своїх маніпуляцій. Він моментально підхопив мене під руку й допоміг устояти.
– Усе гаразд, не варто хвилюватися, скоро мине,– проговорив він.– Ви як?
– Терпіти можна,– обережно переминаючись із ноги на ногу, пробурмотів я.
– Тоді – по чашці чаю й продовжимо бесіду. Тим більше що вам необхідно трохи відпочити.
– Дякую, не відмовлюся!
Поки чай заварювався, господар кабінету всівся навпроти, склав руки на грудях і поцікавився:
– У вас є ще запитання?
Я замислився.
– Судячи з вашої розповіді, конфлікти в команді у Сергія таки траплялись. У чому причина?
– Гадаю, у його відокремленості. Він точно знав, що надовго в «Маяку» не затримається, тому уникав близьких стосунків із ким-небудь. Беріг, так би мовити, себе. Іноді така тактика себе виправдовує: ні друзів, ні ворогів, ні заздрісників. Навіть я міг тільки здогадуватися, що насправді в нього всередині.
– І як ви гадаєте, чому?
– Є ті, кому подобається
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.