Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

митник на мить повернувся до неї, видно, так і не вирішивши, чи потрібно Грицеві розкривати свою торбу. Доволі брудна сумка жіночки була вщерть заповнена чищеними грецькими горіхами. Митник проштрикнув верхній шар горіхів залізним дротом. Потому ще раз в іншому місці.

— Добре. Закривайте, — звелів він жіночці, й вона тремтячими брудними пальцями поправила горіхи, знову завовтузившись над поламаною «блискавкою».

— Даже не знаю, шо з вами робить, — сказав митник Грицеві. — Зараз усі горіхи везуть, то ми прутиком провіряємо, чи папіросів нема. А вашу сумку жаль. Дорога, мабуть.

— Ну, в мене папіросів нема, — усміхнувся Гриць і розкрив саквояж. Митник неуважно зазирнув у торбу і вказав Грицеві на вихід.

На польському кордоні контроль був іще більш поверховим — там уже панував передріздвяний настрій, і солідний вигляд Грицевої сумки на тлі пошарпаних картатих торб знову зробив своє. Його не перевіряли взагалі. Гриць повернувся до автобуса й сів на своє місце. Він мав вийти, не доїжджаючи до Перемишля, — там на нього чекали знайомі. Автобус рушив, проїхав кілька кілометрів і зупинився на Грицеве прохання. Гриць вийшов, двері зачинилися, й автобус поїхав далі. А Гриць раптом відчув, що ноги йому підгинаються, й сів просто на холодну, ледь притрушену снігом землю. Так нерухомо він і сидів, аж поки по нього приїхали хлопці, котрі мали забрати кокаїн.

Попри те, що то була найбільш вдала фінансова операція за цілу його контрабандистську кар’єру, відтоді Гриць уже нічого через кордон не перевозив. І навіть не тому, що боявся, чи вже міг дозволити собі найняти «човників», а насамперед через те, що помітив небезпеку піддатись азарту.

Він добре знав себе і завжди вмів контролювати ситуацію. Свого часу Гриць відмовився від пиття міцного алкоголю в компаніях, коли відчув, що це перетворюється на звичку. Він ніколи не грав у казино, не сідав із друзями до карт і навіть до шахів, бо був азартний і не хотів піддаватися цьому. Тепер він відмовився й від адреналінових вибухів, які дарувало йому життя контрабандиста. Єдина залежність, яку він дозволяв собі,◦— це незмінна спрага успіху. Саме вона змушувала його постійно ставити перед собою щоразу нову мету і наполегливо її досягати.

У цьому виявлялася його схожість на матір, Дарію Йосипівну, заступника ректора Львівського педагогічного гуманітарно-мовознавчо-економічно-природничого коледжу. Цей коледж був одним із тих дивних навчальних закладів, які виникли в 90-х і з усіх сил намагалися вигідно вирізнятися на тлі заскорузлої та малоефективної освіти, що її пропонувала більшість традиційних ВНЗ країни. Коледжі такого типу збирали всіх, хто не вступив на державні відділення різних інститутів і чиї батьки готові були платити за дипломи з химерними формулюваннями «економіка менеджменту», «програмування бізнесу», «логіка управління підприємством» тощо. Студентам тут пропонували різні спеціальності, в назві кожної з яких обов’язково фігурували слова «бухгалтерський», «менеджмент», «комерційний», «ринковий»… Учили тут багато різного, але потрошку, тож із більшості предметів студенти встигали хіба приблизно зрозуміти, про що йдеться, не заглиблюючись у суть дисципліни. Щоби додати привабливості такій освіті, до керівного складу переманювали з державних ВНЗ тих викладачів, котрі мали хорошу репутацію чи солідну посаду.

Однією з таких стала і Грицева матір, котра перед тим працювала завідувачкою кафедри української філології Львівського університету. Спокусилася на істотно вищу зарплатню і погодилася на посаду заступника ректора. Тепер вона не читала курсів граматики чи морфології, як в університеті, а намагалася навчити студентів бодай елементарної грамотності, викладаючи такі предмети, як «менеджмент слова», «ділове мовлення на письмі», «граматика бізнесу» й ін. З часом Дарія Йосипівна трохи звикла до постійного зниження загального рівня підготовки студентів, котрі приходили на навчання, й уже не сприймала це як особисту трагедію, а іноді навіть жартувала на цю тему без того зверхньо-гіркуватого виразу на обличчі, якого з дитинства Гриць боявся найбільше.

Загалом, мамині жарти — то була окрема тема. Першим, що відчував Гриць, коли підозрював, що мамині слова могли бути жартом, — це спітнілі долоні та страх неправильно відреагувати. Він зазвичай не вмів як слід сприймати складні мамині жарти. Наприклад, мама казала:

— Натрапила у книзі на слово «чекана» в сенсі «бажана», «очікувана». Замислилася, як його наголошувати: якщо на першому складі — звучить якось надто мілітарно, якщо на другому — зникає дієприкметниковість і залишається якийсь не дуже зрозумілий і майже інфантильний субстантив, ну, а на третьому — взагалі якийсь блатний фольклор виходить.

Якщо співрозмовником був хтось, не звиклий до її манери жартувати, то він відразу ж цілком серйозно брався розмірковувати, як і справді найкраще наголошувати це слово, що воно означає, чи змінюється його значення залежно від контексту, і так далі, аж поки помічав міцно стулені материні губи та її зверхньо-гіркуватий вираз обличчя, який ніби говорив: «О, Боже, як важко з цими невігласами!»

Помітивши цей материн вираз обличчя, співрозмовник зазвичай знічувався і замовкав, а мама поблажливо пояснювала, що насправді хоч як наголошуй, а слово це залишатиметься калькою з російської, тому вживати його, а надто у книгах, не можна. Далі вона виголошувала монолог про те, що тепер видавництва нещадно економлять на редакторах і на коректорах, а випускники філології — вже не ті, що колись, та і платять за цю працю такі мізерні гроші, що кваліфікованому філологові соромно за неї братися. Відтак падає загальний рівень читачів, котрі вже не здатні відрізнити грамотний текст од неграмотного, естетично досконалий — від недолугого, а графоманію — від вишуканої літератури.

— Починається все з прописів. Колись дитину обов’язково вчили охайно писати. І вміли навчити! Це виробляло терплячість, зосередженість і навички дрібної моторики. А що тепер? Ніби теж учать, але майже нікого навчити не можуть. Половина моїх студентів сама не здатна прочитати те, що написала. Імовірно, не завжди вони і розуміють, що саме списують, тож користі з такого навчання не більше, ніж із сидіння по