Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Стіллер. Він перевдягнувся, стояв перед Вістінґом у сорочці й піджаку, навіть краватку пов’язав. Очі й далі почервонілі, але ніщо не свідчило про втому чи виснаження — бадьорий, як завжди.

— Виїжджаю в студію, — повідомив він. — На канал TV2.

Вістінґ кивнув.

— Хай щастить!

Стіллер теж подякував кивком.

— Ти в цьому поїдеш сьогодні ввечері? — запитав він, показуючи на Вістінґову сорочку.

— А що?

Стіллер не відповів, мовчки поставив на офісний стіл маленьку картонну коробочку.

— Колись уже носив прихований мікрофон? — запитав він.

— Дуже давно. Тоді доводилося носити з собою касетний диктофон, який ледве вміщався у внутрішню кишеню.

— Це найновіша гарнітура, — пояснив Стіллер, відкриваючи коробочку.

Усередині лежало три предмети: маленький тюбик клею, рулончик липучої стрічки й маленька чорна флешка, яка, як здогадався Вістінґ, і була записувальним пристроєм.

— Ні про що думати тобі не треба, просто увімкнеш та й усе, — сказав Стіллер і показав, як вмикається і вимикається диктофон крихітною сувалкою. — Хоч пристрій маленький і має цілком невинний вигляд, ліпше почепити його в надійному місці.

Стіллер вийняв з тримача для олівців ножиці, відрізав смужку липкої стрічки й попросив Вістінґа підвестися.

— Текстильний клей, — пояснив він. — Стій і не рухайся.

Узяв з коробочки тюбик, витиснув на смужку кілька крапель клею і приклеїв її з внутрішнього боку кишені сорочки Вістінґа.

— Клейка стрічка? — запитав той скептичним тоном.

— Нею користуються в НАСА, — заспокоїв Стіллер. — А тепер притисни!

Вістінґ приклав долоню до грудей і притиснув.

— Мартін Гауґен заходив до банку DNB у центрі Тьонсберґа чотири години тому, зняв чималеньку суму, — розповів Стіллер, поки вони чекали, доки схопиться клей.

Вістінґ уявив собі червону цятку, на яку вони дивилися чотири години тому.

— Я дав команду почати фінансове розслідування, — вів далі Стіллер. — Мені відразу ж повідомлять, якщо на його рахунку відбувався якийсь незаконний рух коштів.

— Скільки зняв? — запитав Вістінґ.

— Двадцять п’ять тисяч, — Стіллер дав знак, що вже можна відпустити руку від кишені. — Це максимальна сума, яку можна зняти без попереднього замовлення на зняття коштів.

— Назвав якусь причину?

Стіллер вийняв з коробочки флешку, на зворотній бік якої була наклеєна інша смужка з волохатою поверхнею.

— Коли знімаєш велику суму, у банку завжди вимагають пояснити мету, — відповів Стіллер і перекинув флешку Вістінґові. — Гауґен сказав, що має намір купити авто.

Вістінґ причепив флешку в кишені сорочки.

— Мусиш так дібрати одяг для поїздки в гори, щоб не перечіпляти записувача, — порадив Стіллер.

— А від тертя до одягу не виникнуть завади?

— Мінімальні. Та ми відфільтруємо все зайве.

На порозі виринув Нільс Гаммер, увійшов і зачинив за собою двері.

— Бачиш? — запитав його Стіллер, кивнувши на Вістінґа.

— Кого? — не зрозумів Гаммер.

— Мікрофон…

Гаммер прискіпливо придивився, але змушений був заперечно похитати головою. Вістінґ висмикнув з кишені флешку й простягнув Нільсові.

— Ані тобі дротиків, ані світлодіодів, — запишався Стіллер.

Гаммер взяв маленьку пластинку двома пальцями, роздивився з усіх боків і повернув Вістінґові.

— Мартін Гауґен купив пневматичний пістолет «вальтер СР88», — повідомив Нільс і пояснив, як простежив його пересування до кожної з адрес. — Дві останні домовленості Гауґен скасував. Очевидно, знайшов те, що шукав.

— Скільки коштував пістолет? — поцікавився Вістінґ.

— Тисячу сімсот крон, якщо, звісно, не виторгував менше. Про таку суму йшлося в оголошенні.

Нільс простягнув Вістінґові видрук оголошення з фотографіями. Пістолет лежав у синій пластмасовій валізці й був дуже схожий на справжній. Людина, на яку його спрямують, різниці не завважить. Восьмизарядний магазин, 500 сталевих кульок. Добряче свербітиме, якщо поцілить. Як для самозахисту, то більше налякає, ніж завдасть шкоди.

— Що ж, я поїхав, — знову сказав Стіллер і рушив до дверей. — «Справа Кроґ» у першій частині. Під час перерви на рекламу покину студію. Сподіваюся бути тут ще до опівночі. Зустрінемося для перших підсумків?

Вістінґ хотів заперечити, що з підсумками варто було б зачекати до завтра, але передумав. Натомість ствердно кивнув Стіллерові.

44

Десять хвилин на дев’яту вечора. Вістінґ навідався до лабораторії «КК». Нільс Гаммер читав ілюстрований журнал. Монітори не фіксували жодного руху.

— Він удома? — запитав Вістінґ.

— Авто принаймні стоїть на подвір’ї.

— Якась активність є?

— Заходив в інтернет годину тому. Передивлявся онлайн-газети.

Вістінґ вийняв мобільний, набрав смс-ку.

«Працюю сьогодні допізна. Ти не проти, якщо приїду десь о пів на десяту».

— Будемо дотримуватися плану Стіллера, — промовив він і сів чекати до 20.15.

Гаммер промовисто глянув на його кишеньку сорочки зі схованим мікрофоном, застерігаючи, щоб не бовкнув якоїсь дурниці про шефа.

Минуло три хвилини, і Вістінґ натиснув «Надіслати». На головному моніторі, відразу перед ним, вигулькнуло вхідне текстове повідомлення з датою і часом, вказівкою на базову станцію, з якої було надіслане смс, та інші технічні параметри, у яких Вістінґ нічого не тямив.

Минуло пів хвилини, текст посунувся догори, звільняючи місце відповіді Мартіна Гауґена.

«Не проти».

Тієї ж миті теленькнув телефон Вістінґа.

— Крок перший — виконано, — усміхнувся Гаммер.

О 21.38 Вістінґ звернув на вибоїсту дорогу, що вела до садиби Мартіна Гауґена. Світло фар шугонуло по фасаду будинку. У кухонному вікні вигулькнула голова Мартіна Гауґена, ніби він сидів і чекав на його приїзд.

Вістінґ мимоволі зазирнув у кишеньку з мікрофоном, вийшов з авта й рушив до входу під дашком. Було чутно, як повернувся ключ у замку і двері відчинилися.

— Заходь! — запросив Мартін.

Кішка стояла в нього під ногами, визирала надвір.

— Я подумав, що треба дещо обговорити, якісь нюанси завтрашньої виправи, — сказав Вістінґ зачиняючи за собою двері.

Він рушив услід за господарем на кухню. З вітальні долинав звук телевізора, скидалося на якийсь іноземний канал.

— Коли завтра вирушаємо? — запитав Мартін. — Було б добре дістатися на місце ще за дня.

— Тоді треба виїхати не пізніше четвертої, — відповів Мартін, виймаючи з шафки дві філіжанки. — Ще ж, мабуть, зупинимося дорогою, щоб закупитися.

— Четверта мені підходить. Можу й раніше піти з роботи.

Мартін поставив філіжанки на стіл.

— І я можу раніше звільнитися, — підхопив він, наливаючи каву з кухля кавоварки.

— Я подумав, що добре було б взяти моє авто. Речі можна спакувати в багажник, бо ж твій пікап має відкритий верх.

Мартін похитав головою. Поставив кухоль у гніздо кавоварки.

— Ліпше таки пікапом, — сказав він. — Після дощів дорога ледь проїзна, а твоє авто має низький кліренс.

Вістінґ не мав що заперечити на той аргумент.

Амалія лежала горілиць і міцно спала. Маленькі губоньки ледь пересохлі й ледь розтулені. Дихання рівне й спокійне.

Ліне могла б безкінечно стояти так і милуватися донечкою. Потім вона обережно причинила двері й повернулася до вітальні на своє