Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

розумніші за мене, і вони, поза сумнівом, розумніші за Кронскі. Ця фея вже, можливо, вирушила назад з лемуром у руках, звідки б вона не з’явилася».

Артеміс відвернув себе від цього сумнівного аргу­менту, зосередившись на Кронскі.

Треба щось зробити із цією людиною.

Титановий Powerbook м’яко загудів на розклад­ному столику. Артеміс розбудив екран і відкрив свій персональний Інтернет-браузер, розроблений як шкільний проект. Завдяки потужній, але незаконній антені у вантажному відсіку літак міг приймати радіо-, телесигнали та сигнал Інтернету практично в будь-яких частинах світу.

«Такі організації, як екстинкціоністи, живуть і помирають залежно від репутації, — думав Арте­міс. — Це буде цікавою вправою — знищити репута­цію Кронскі, використовуючи силу Інтернету».

Усе, що для цього було треба, — пошукова систе­ма і розміщення невеликого відео на деяких най­більш популярних сайтах мережі.

Через двадцять хвилин, коли Батлер увійшов до його кабіни, Артемісу залишалося зробити кілька за­вершальних штрихів.

— Зголодніли? — запитав охоронець. — У холо­дильнику є хумус, і я збираюся приготувати йогурт і фруктовий коктейль.

Артеміс виклав відео на останній веб-сайт.

— Ні, дякую, — пробурмотів Артеміс, — я не голо­дний.

— Відчуття провини краятиме вашу душу, — ска­зав Батлер, відчиняючи холодильник, — як зрадника на старих кістках.

— Дякую за порівняння, Батлере, але що зробле­но, то зроблено.

— Чи треба було залишати зброю Кронскі?

— Будь ласка... Я встановив заряд самоліквідатора на мій жорсткий диск. Ти дійсно думаєш, що така прогресивна раса залишить свої технології незахищеними? Я не здивуюсь, якщо пістолет зараз тане в ру­ках Кронскі. Я мусив залишити зброю для ефекту.

— Не думаю, що істота зараз тане.

— Припини, Батлере. Я здійснив операцію, і да­вай більше не говорити про це.

Батлер сів навпроти.

— Хмм. Тобто тепер вами керує свого роду ко­декс. Честь серед злочинців. Цікаво... Отже, що ви придумуєте на своєму комп’ютері?

Артеміс розтирав напружене місце на шиї.

— Будь ласка, Батлере. Усе це — для мого батька. Ти знаєш — це має бути зроблено.

— Одне питання, — сказав Батлер, розриваючи плас­тикову упаковку від столових приборів, — чи хотів би ваш батько, щоб це було зроблено таким шляхом?

Артеміс не відповів, тільки сидів і розтирав на­пружене місце на шиї.

Через п’ять хвилин Батлер зглянувся над десяти­річним хлопчиком.

— Я подумав, що ми можемо розвернути літак назад і надати невелику допомогу цій дивній істоті. Аеропорт Феса відкритий, тому на це піде лише кіль­ка годин.

Артеміс звів брови. План Батлера був правиль­ним, коли доведеться діяти в ситуації, що склалася, але це був не його профіль.

Батлер згорнув паперову тарілку Артеміса разом з їжею.

— Артемісе, я хочу повернути літак назад, і я зби­раюся зробити це, якщо тільки ви не скажете мені не робити цього. Усе, що вам треба, — сказати одне слово.

Артеміс бачив, як його охоронець повертається в кабіну пілота, але не сказав ні слова.

Марокко

Маєток Кронскі гудів від екстинкціоністів, що по­стійно під’їжджали з аеропорту. Кожен з них ніс свою ненависть до тварин на руках, або на голові, або на ногах. Кронскі упізнав леді у високих чоботях зі шкіри кам’яного козла. З Піренеїв, якщо він не по­милявся. Потім він побачив старого Джеффрі Кунц-Мейєрса, одягненого в костюм зі шкіри кваги, і гра­финю Ірину Костович, бліда шия якої була захищена від вечірнього холоду хутром хондоського япон­ського вовка.

Кронскі посміхався і тепло вітав на ім’я майже кожного. Щороку було декілька новачків, допуще­них у коло впливових людей, але скоро все змінить­ся, після судового процесу. Кронскі пройшов до бен­кетного залу.

Зал був розроблений компанією Шиллер-Хауз у Мюнхені, і насправді був величезним збірним комплектом деталей, які прибули в контейнері і були встановлені німецькими фахівцями менш ніж за чо­тири тижні. Дійсно неймовірно. Зал вражав своєю формою, навіть більше, ніж традиційно красивий маєток. Але серйозні справи мають відбуватися тут. Суд над феєю і страта.

«Суд над феєю», — подумав Кронскі і зареготав.

Головні двері охороняли двоє сильних чоловіків з Марокко, одягнених у вечірні костюми. Кронскі спочатку хотів, щоб охоронці були одягнені в пара­шутні комбінезони, але потім передумав, вирішив­ши, що це занадто схоже на Бонда.

Я не Доктор Ноу. Я Доктор Ноу-Звірів.

Кронскі швидко пройшов повз охоронців, спус­тився вниз по коридору, покритому розкішним ки­лимом, та увійшов до банкетного залу зі стелею по­двійної висоти. Стеля була зроблена з триразового збільшувального скла, тому зорі були так близько, що, здавалося, можна простягнути руку і схопити одну з них.

Оформлення залу зі смаком поєднувало в собі класику і сучасність. За винятком зроблених із лап горили попільничок на кожному столі і ряду віде­рець для охолодження пляшок шампанського, зро­блених зі слонових ніг. Кронскі вийшов через по­двійні двері, пройшов через кухню і увійшов до морозильної камери.

Істота сиділа в оточенні трьох охоронців. Вона була прив’язана до дитячого пластикового стільчи­ка, запозиченого з дитячого садка персоналом маєт­ку. Обличчя її було похмуре і насторожене. Її зброя лежала неподалік на залізному візку.

«Якби вона могла стріляти поглядом, — подумав Кронскі, піднімаючи невелику зброю і зважуючи її в руці, — я був би схожий на решето».

Він направив пістолет на одну із заморожених тварин, що висіли в ряд під стелею, і натиснув на ку­рок. Не було ні бабах, ні спалахів світла, але окіст ди­мів і був готовий до вживання. Кронскі підняв темні окуляри фіолетового кольору, які носив удень і вно­чі, аби впевнитися, що зір його не підвів.

— О боже, — сказав Кронскі здивовано, — це наче іграшка.

Він подивився на істоту.

— Цього разу ніяких тунелів, — попередив він, — і нічого схожого на те, що ти робила на базарі. Ти говориш англійською, істото? Ти розумієш, що я тобі кажу?

Істота закотила очі.

Я б відповіла тобі, говорив вираз її обличчя, але мій рот заклеєний скотчем.

— І для виправдання, — сказав Кронскі, — ми всі знаємо про твої гіпнотичні здібності. І невидимос­ті, — Він ущипнув її за щоку. — Твоя шкіра практич­но як людська. Що ти? Фея, чи не так?

Ще одне зведення очей.

«Якби зведення очей було спортом, то ця істота була б золотим медалістом, — подумав доктор. — Утім, можливо, срібним. Золото, поза сумнівом, ви­грала б моя колишня дружина».

Кронскі звернувся до охорони.

— Вона рухалася? — запитав він.

Чоловіки негативно похитали головами. Це було безглузде питання. Як вона могла рухатися?

— Чудово. Дуже добре. Все йде