Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Апартаменти

За наказом майора Стеценка один з кабінетів у відділку обладнали для тимчасового проживання гості. Було прийнято рішення не відпускати Марину Хмельницьку до кінця відліку, щоб не спровокувати вбивцю на напад. Окрім того, Стеценко наказав впускати на поверх тільки тих, хто там давно працював, і кого знали інші офіцери. Жодних свідків, таємних агентів, представників з інших відділів поліції, і навіть СБУ, заборонили пропускати до осердя поверху Деканозова.

Доки Стеценко читав повідомлення, паралельно таке ж саме прийшло і на телефон письменниці. Марина Хмельницька помітила, що його надіслала мама, тому навіть не сумнівалася переглянути чи ні. Перші ж рядки змусили її нервово верещати та бити кулаками у двері. Вбивця написав:

«Вони віддадуть тебе мені, брудна хвойдо! П.С. Буде як у Павла та Олі»

Перелякана письменниця розтрощила свій телефон раніше, ніж майор наказав конфіскувати його. Всім працівникам з поверху також заборонили на час відліку користуватися мобільними телефонами, а всю інформацію зберігати тільки у роздрукованому вигляді, або на комп’ютерах без доступу до інтернету.

За першу годину після смайлика Стеценко жодного разу не сів. Його не припиняла боліти голова, тому довелося пити багато ліків. Пересуватися та роздавати накази він ледве міг, однак мусив керувати діями підлеглих.

Перша вирушила на завдання Василина Гавриленко. Майор Деканозов відправив її з помічником, тому Стеценко не так переймався за напарницю, як за безпеку свідка.

Василина вирушала у Дніпро і мала там терміново перевірити справу Владислави Левицької з допомогою місцевих копів. Їй потрібно було швидко встановити коло знайомих покійної письменниці та передати повідомлення начальству до завершення відліку. В основному від неї залежало, чи доведеться далі колегам шукати вбивцю всліпу. Крім зросту, вони більше нічого про нього не знали.

— Як вам у наших апартаментах? — запитав Стеценко у Марини.

Бідолаха сиділа скручена у калачик на дивані й дивилася у вікно.

— Вікна доведеться закрити шторами! — додав Стеценко.

Вона не виконала наказу, і навіть не спробувала зрушити з місця.

— Навіть косоокий з гвинтівкою влучить у вас…

— Він не стрілятиме у мене! — врешті заперечила Марина.

— Чому?

— Ви ж самі знаєте…

— Поясніть! — наполягав Стеценко.

Він сів на диван і натиснув кнопку на кавоварці. Хотів випити чогось міцного, щоб не почуватися сонливим та смертельно втомленим.

— Вбивця зґвалтує мене і задушить! — поділилася страхом Марина.

Стеценко уважно вивчав її поведінку, щоб переконатися у чесності.

— Він сам мені про це розповів, — продовжувала Марина. — Написав у тому повідомленні, що все буде так, як у Павла та Олі... Як у чортових Павла та Олі…

— Я не знайомий з вашою творчістю, тому розповідайте детальніше.

— Це один з моїх романів, який я нещодавно опублікувала на порталі. Там на початку хлопець Павло хотів зайнятися незвичним сексом із своєю дівчиною, однак вона побоювалася цього. Він запропонував її спробувати разом шибарі, хоча навчився цьому з відео і не знав особливих прийомів. Під час сексу Оля відчула раптову задишку, тому попросила Павла зупинитися, але хлопець не зробив цього і дівчина задихнулася, висячи у повітрі. Це єдина така сцена у моїх романах…

— А про щось нормальне ви не намагалися писати? — запитав Стеценко.

— Я писала про любов! — відповіла Марина.

Стеценко подивився гнівним поглядом, не приховуючи відрази.

— Тобі тільки двадцять два роки. Звідки такі пізнання про шибарі та інші засоби зробити секс екстимальним? Ти б мала соромитися у цьому віці, коли хтось таке каже…

— Судячи по-вашому, я би мала з шістнадцяти стати нареченою Ісуса.

Андрій підняв кавоварку і почав наливати собі кави. Потім схопив у руки другу чашку та налив співрозмовниці, щоб не ображалася за зневагу.

— Можливо, я занадто старомодний, — сказав Стеценко.

— Це просто література, — виправдовувалася Марина.

— Яка вікова категорія вас читає на порталі? — запитав він.

Марина подумала, а тоді відповіла. Вона ретельно слідкувала за всім.

— Різні люди читають, але переважно ровесниці. Там, десь від двадцяти до тридцяти років. А, можливо, й молодші можуть реєструватися та читати під чужими аватарами, щоб не видавати свого віку…

— Тоді, вас варто привітати, — продовжив Стеценко.

— З чим? — нічого не зрозуміла Марина.

Стеценко дав їй каву до рук переди тим, як висловити власну думку.

— Десь зараз у якомусь місті молода дівчинка думає, що жорсткий секс із використанням шибарі – це саме те, що їм з хлопцем не вистачає для розваги.

— Я не те мала на увазі!

— Але вони зрозуміють з перших слів…

Марина відвернулася від офіцера і мовчки продовжила сьорбати каву.

— Ваші батьки читають ваші книги? — запитав Стеценко.

— У мене немає батька, — відповіла Марина. — А матір читала тільки «Море у долонях», коли ця книга була надрукована і випущена видавництвом…

— Я маю на увазі справді ваші книги. З оцими підлітковими фантазіями.

— Я не давала їй читати цього…

— Значить, ви не графоманка й усвідомлюєте різницю.

Марина якось спромоглася у такій ситуації витиснути з себе усмішку.

— Графоманка, — відповіла вона і потягнула з чашки кави.

Стеценко усміхнувся у відповідь. Він все більше вірив, що перед ним звичайна недалекоглядна дівчина, якою керувала не природжена жорстокість, а більше дурість та бажання прославитися за всяку ціну. Андрій міг навіть поставити гроші, стверджуючи, що Марина не усвідомлювала, чим все закінчиться, коли підмовляла Домбровського та інших атакувати незнайому письменницю. Однак вбивця не довго роздумуватиме над цим.

— Ви так і не відповіли, — дивився на дівчину Стеценко.

— Чому я не показувала твори мамі? — перепитала Марина.

— Так.

Вона якось ніяково перевела очі на стіл.

— Мені було соромно за написане.

Стеценку цієї відповіді вистачило. Він допив каву і вирушив до дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍