Читати книгу - "Ліс таємниць"

— Але ж ти насправді не здивована? — наважився спитати Вогнесерд. — Ти вже все знала?

Він навіть не очікував, що Синьозірка відповість. Кілька довгих ударів серця провідниця пронизувала його своїм блакитним поглядом. У її очах сяяла мудрість і… біль.

— Так, я знала, — нарешті нявкнула вона. — Провідниці належить знати все. Та й не сліпну ж я під час Зборищ.

— Тоді чому ти не поклала цьому край?

— Я сподівалася, що Сіросмуг сам згадає про відданість Клану, — відповіла Синьозірка. — Я знала, якщо він втратить голову, то рано чи пізно щось так чи інакше покладе цьому край. Якби ж тільки все не закінчилось так трагічно для них обох. Хоч я й не знаю, чи зміг би Сіросмуг дивитись на те, як його кошенята зростають в іншому Клані.

— Кому ж, як не тобі, це зрозуміти? — слова злетіли з язика, перш ніж Вогнесерд устиг подумати, що ж він, власне, каже. — Це ж сталося з тобою.

Синьозірка заціпеніла, і Вогнесерд аж сахнувся від раптового зблиску люті в її очах. Тоді вона розслабилась, і замість люті в її погляді зринули примари споминів і втрати.

— Отже, ти вгадав, — промурмотіла провідниця. — Я так і думала. Дійсно, Вогнесерде, Мрячконіжка і Каменешуб колись були моїми кошенятами.

Розділ 23

— Ходімо, — наказала Синьозірка.

Вона поволі рушила тереном до свого кубла, не залишивши Вогнесердові іншого вибору, окрім як піти за нею. Коли вони ввійшли, провідниця наказала йому сісти, а сама всілась на підстилку.

— Що ще ти знаєш? — запитала вона, намагаючись подивитися прямо в очі Вогнесерду.

— Тільки те, що Дубосерд приніс двох Громових кошенят до Річкового Клану, — зізнався вояк. — Він сказав Сіротоні, — то вона їх вигодувала, — що не знає, звідки вони взялися.

Синьозірка вже тепліше кивнула.

— Я знала, що Дубосерд залишиться мені вірним, — промурмотіла вона. Тоді піднесла голову. — Він був батьком кошенят. Ти про це теж здогадався?

Вогнесерд похитав головою. Але тут сходилися кінці з кінцями, принаймні щодо того, чому Дубосерд так благав Сіротоню взяти кошенят.

— А що саме сталося із твоїми кошенятами? — поцікавився він, уже не дбаючи про обережність. — Дубосерд же їх не викрав, правда?

Провідниця нетерпляче смикнула вухами.

— Звісно ні, — її очі, зустрівшись із Вогнесердовими очима, раптом затуманились таким болем, який він не міг навіть уявити. — Ні, Дубосерд не крав. Я їх віддала.

Вогнесердові здалося, він щось не те почув. Йому залишалось хіба чекати, поки вона сама пояснить.

— Моє вояцьке ім’я було Синьошуба, — почала провідниця. — Як і ти, я хотіла лише служити своєму Кланові. Ми з Дубосердом зустрілись на одному Зборищі на самому початку гололисту. Наші стосунки тривали недовго. Коли я виявила, що в мене будуть кошенята, то вирішила виносити їх для Громового Клану. Ніхто мене не питав, хто їхній батько.

— Але тоді..? — обережно спитав Вогнесерд.

Синьозірка дивилася кудись удалину, наче виглядаючи далеке минуле.

— Тоді наша воєвода, Вохрошубка, пішла на спочинок. Я знала, що в мене дуже хороші шанси зайняти її місце. Наш медикіт уже сказав, що Зоряний Клан приготував мені велику долю. Проте я знала, що Громовий Клан нізащо не захоче мати воєводою молоду королеву.

— І ти їх віддала? — Вогнесердові погано вдалося приховати недовіру. — Хіба ти не могла почекати, поки малі виростуть з ясел?

— Це рішення було непростим, — надламаним від болю голосом сказала Синьозірка. — Був дуже суворий гололист. Клан замалим не голодував, мені ледве вистачало молока, щоб нагодувати кошенят. Я знала, що в Річковому Клані про них добре дбатимуть. У ті дні в річці ще було повно риби, тож Річкові коти ніколи не голодували.

— Але ж втратити дітей… — Вогнесерд аж здригнувся від болю та співчуття до неї.

— Вогнесерде, не мені тобі розповідати, наскільки важко далося це рішення. Чи ж одну ніч я провела в роздумах, що робити далі! Що було б найкраще для кошенят. що було б найкраще для мене. і що було б найкраще для Клану.

— Але ж були інші вояки, які могли б стати воєводою? — Вогнесерд просто не міг визнати, що Синьозірка настільки амбітна й заради влади відмовилась від власних кошенят.

Провідниця несхвально смикнула підборіддям.

— О, так. Був ще Чортополох. Він був хороший вояк, сильний і хоробрий. Але його відповіддю на кожну проблему була бійка. І я геть не хотіла спостерігати, як він стане спершу воєводою, а тоді провідником. Тоді б я вже не мала змоги зашкодити йому постійно втягувати Клан у непотрібні війни, — вона сумовито похитала головою. — Він помер, як і жив, Вогнесерде, за кілька перемін погоди[4] до твоєї появи у Клані, атакуючи Річковий патруль на кордоні. Дикий і шалений до кінця. Я не могла допустити, щоб він знищив мій Клан.

— І ти сама віддала своїх кошенят Дубосердові?

— Так. Я поговорила з ним на Зборищі, і він погодився їх забрати. Тож однієї ночі я вислизнула з табору, забрала малих до Сонячних Скель. Дубосерд уже чекав, двох із них він переніс через річку.

— Двох із них? — сторопів Вогнесерд. — Тобто кошенят було більше ніж двоє?

— Троє, — Синьозірка понурила голову, і її слова заледве можна було розчути. — Третє кошеня було надто слабке, щоб пережити таку мандрівку. Воно померло біля мене, на березі.

— Що ж ти сказала решті Клану? — Вогнесерд подумав про Зборище, на якому Плямошкур згадав, що Синьозірка «втратила» своїх кошенят.

— Я… я все зробила так, щоб здавалося, ніби малюків із ясел викрали борсук або лис. Я проламала діру в стіні ясел, перш ніж вирушати, а повернувшись, сказала, що ходила на полювання.

Усе тіло провідниці здригнулося, і Вогнесердові здалося, що сповідь із власного життя болить їй сильніше, аніж сама втрата.

— Усі коти шукали кошенят, — продовжувала вона. — І я шукала, хоч і знала, що знайти їх немає ні найменшої надії. І всі співчували мені.

Синьозірка опустила голову на лапи. На мить забувши, що перед ним провідниця, Вогнесерд підійшов до неї та лагідно лизнув її вушка.

Він знову пригадав свій сон, пригадав безлику королеву, яка зникла, полишивши заплаканих дітей напризволяще. Вогнесерд думав, що та королева була Срібнострумкою, проте зараз збагнув, що вона була і Синьозіркою. Той сон був і пророцтвом, і спогадом.

— Чому ти мені це розповідаєш? — запитав він.

Коли Синьозірка підвела голову, Вогнесерд заледве зміг витримати її сумний погляд.

— Із багатьох причин. Спочатку я спромоглася не думати про кошенят, — відповіла вона. — Я стала воєводою, потім провідницею, я була потрібна Кланові. Але