Читати книгу - "Ліс таємниць"

останнім часом усі ці повені, загроза від Річкового Клану, а потім твої, Вогнесерде, відкриття, змусили мене знову прислухатись до мого внутрішнього голосу. Хоч я і так добре знала, що він каже… А тут іще одна пара кошенят, наполовину Річкових, наполовину Громових. Можливо, цього разу я зважуся на правильне рішення.

— Але чому ти розповідаєш мені? — повторив запитання Вогнесерд.

— Мабуть, тепер, після всього цього, мені потрібно, щоб хтось знав правду, — ледь спохмурнівши, нявкнула Синьозірка. — І я думаю, що з-поміж усіх котів саме ти, Вогнесерде, найкраще здатен мене зрозуміти. Іноді не існує правильного вибору.

Проте Вогнесерд не був певен, чи він узагалі щось зрозумів. Думки випереджали одна одну. З одного боку, кіт легко уявляв собі молоду войовницю Синьошубку, невимовно амбіційну, сповнену прагнення принести своєму Кланові якомога більше користі, навіть ціною неймовірних жертв. з іншого боку, він бачив матір, що тужить за покинутими дітьми. І образ, який видавався йому найближчим до дійсності, — обдарована провідниця, що зробила найкращий, на її думку, вибір і зараз мучилася через його наслідки.

— Я не скажу більше нікому, — пообіцяв він, нараз усвідомивши, наскільки довіряла йому Синьозірка, що так беззастережно віддалась його владі.

— Дякую, Вогнесерде, — відповіла вона. — Для всіх нас зараз складні часи. Кланові не потрібні нові проблеми.

Провідниця підвелась на лапи і потягнулась, ніби розминаючи затерплі від глибокого сну кінцівки.

— Зараз я мушу поговорити з Тигрокігтем. А тобі, Вогнесерде, краще вирушити на пошуки друга.

Коли Вогнесерд повернувся до Сонячних Скель, сонце почало хилитись до заходу. Річка стала схожою на стрічку, в якій відбивався вогонь. Сіросмуг сидів біля горбика свіжої землі на гребені берега, невідривно дивлячись на блискотливу воду.

— Я поховав її на березі, — прошепотів він, коли Вогнесерд підійшов і сів поруч. — Вона завжди любила річку.

Сірий вояк підніс голову до неба, на якому саме почали вигулькувати перші зірки Срібносмуги.

— Тепер Срібнострумка полює із Зоряним Кланом, — лагідно нявкнув він. — Колись я знову її знайду, і тоді ми будемо разом.

Вогнесерд не здобувся на відповідь. Він просто щільно притулився до Сіросмуга, і так двоє котів мовчки сиділи, поки на заході згасала кривава заграва.

— Куди ти забрав кошенят? — нарешті озвався Сіросмуг. — Їх треба поховати біля неї.

— Поховати? — перепитав Вогнесерд. — Сіросмуже, чи ти не знав? Кошенята живі.

Сіросмуг витріщився на нього з роззявленим ротом, його золотаві очі спалахнули.

— Вони живі? Кошенята Срібнострумки — мої кошенята? Де вони, Вогнесерде?

— У нас в яслах, — Вогнесерд тицьнув друга. — Їх годує Злотоквітка.

— Але ж вона не… Вона знає, що це кошенята Срібнострумки?

— Увесь Клан знає, — неохоче сказав Вогнесерд. — Тигрокіготь про це подбав. Але Злотоквітка ні в чому не винуватить кошенят, і Синьозірка не винуватить. Про них подбають, Сіросмуже. Справді подбають, кажу тобі.

Сіросмуг насилу підвівся на лапи, важко рухаючись після свого довгого чатування біля могили Срібнострумки. У його очах досі був сумнів, наче він просто не міг повірити, що Громовий Клан прийме кошенят.

— Я хочу їх побачити.

— То ходімо, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи невимовне полегшення від того, що його друг знову готовий зустрітися із Кланом. — Синьозірка, власне, послала мене по тебе.

Вони йшли лісом. Уже швидко темніло. Сіросмуг не відставав, проте раз у раз озирався, наче досі не міг залишити Срібнострумку. Він не говорив, а Вогнесерд вирішив залишити його наодинці зі спогадами.

Коли коти прийшли до табору, вояки і новаки, що тихцем перемовлялися, розбившись на групки, уже вгамувалися. Тож усе більш-менш виглядало на нормальний, теплий вечір новолисту. Орлякошуб і Порохошуб сиділи біля кущика кропиви, ласуючи свіжиною. А біля новацького кубла Шиполап і Яснолапка жартома борюкалися, маючи Прудколапа за глядача. Тигрокіготь із Синьозіркою десь запропастилися.

Вогнесерд полегшено зітхнув. Він і хотів, щоб Сіросмуга залишили у спокої, принаймні поки він не побачить малюків. Треба щоб хоч зараз вояки не турбували його, ні в чому не звинувачували, не виказували ворожості, яку рано чи пізно почнуть виказувати.

А тоді, дорогою до ясел, вони проминули Піскошторму. Вона рвучко спинилась, переводячи погляд із Вогнесерда на Сіросмуга і назад.

— Агов, — нявкнув Вогнесерд, намагаючись, щоб його голос звучав приязно, як завжди. — Ми йдемо навідати кошенят. Побачимось у кублі?

— Хіба що з тобою, — гаркнула Піскошторма, зиркнувши на Сіросмуга. — Тільки його тримай подалі від мене, от і все.

Войовниця побрела геть, високо задерши голову і тримаючи хвоста щіткою. Вогнесерду похололо у грудях. Кіт пам’ятав, як вороже до нього поставилась Піскошторма, коли він уперше приєднався до Клану. І чимало часу минуло, перш ніж між ними скресла крига. Скільки ж часу їй знадобиться, щоб знову приязно ставитися до Сіросмуга?

Сірий вояк винувато прищулив вуха.

— Вона не хоче, щоб я тут був. Ніхто не хоче.

— Я хочу, — промовив Вогнесерд, намагаючись підбадьорити друга. — Ходімо подивимось на твоїх кошенят.

Розділ 24

Вогнесерд стрибав із каменя на камінь, перетинаючи бистроплинну річку. Паводок трохи відійшов, тож каміння знову проступило над водою. Вчора померла Срібнострумка. Небо затягло сірими хмарами, і почала сіятись мжичка, наче Зоряний Клан також тужив за сріблястою кицею.

Вогнесерд хотів принести Річковому Клану звістку про смерть Срібнострумки, хоч і не поспитав у Синьозірки дозволу. Він вислизнув із табору, нікому нічого не сказавши. Вогнесерд був упевнений: Клан Срібнострумки має право знати, що з нею сталося. А ще йому здавалося, що далеко не всі Громові коти погодилися б із цим рішенням.

Діставшись протилежного берега, вояк підняв голову, намагаючись вловити свіжі запахи. Один запах гостро відчувався майже одразу, а вже за мить маленький смугастий котик вигулькнув із папороті просто перед Вогнесердом.

Він явно збентежився і, здається, трохи завагався, перш ніж спуститися вниз берегом до Вогнесерда.

— Ти Вогнесерд, правда? — нявкнув Річковий котик. — Я тебе пам’ятаю з останнього Зборища. Що ти робиш із нашого боку ріки?

Малий намагався звучати впевнено, але було відчутно, що він нервував. Це був ще геть молоденький котик — ймовірно, новак, який дуже розхвилювався, вперше вийшовши з табору без виховника.

— Я не прийшов ні битися, ні шпигувати, — запевнив його Вогнесерд. — Я лише хочу поговорити із Мрячконіжкою. Можеш її привести?

Новак завагався, наче хотів запротестувати. Проте звичка підкорятися вояцьким наказам взяла гору, і він рушив уздовж ріки до табору. Вогнесерд зачекав, поки той піде, а тоді виліз на прибережну кручу й заховався в хащах орляка, чекаючи на Мрячконіжку.

Її не було доволі довго, проте нарешті Вогнесерд помітив знайому сріблясто-сіру постать, яка швиденько дріботіла до нього. Донька Синьозірки