Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 35

Завдання виявилися досить специфічними й з не набагато більшими таймінгами, тому всі працювали у вже звичному ритмі. Хоча це було набагато цікавіше, бо доводилося бігати по чужих номерах й зрідка влаштовувати зустрічі в конференц залі, яка не вміщала всіх людей. До речі, за неї точилася найбільш жорстока боротьба, бо як мінімум трьом компаніям вона була дуже потрібна. Тому то створили спеціальний графік, щоб Ден з Артуром, наприклад, не гризлися.

І я абсолютно серйозно. З якогось дива вони почали сперечатися через все, що завгодно. Чесно кажучи, розумію позиції обох, бо Ден не хоче братися за якісь проектні відходи, а Артур хоче втриматися на вже домовленій і дуже навіть вигідній позиції. Але з іншого боку хотілося обох замкнути в кімнаті, як у серіалах, щоб вони нарешті виговорилися одне з одним. Бо по очах же бачила, що тут є дещо значно більше.

Але я й сама пішла трохи погризтися з Артуром, бо він мені обіцяв… Навіть не про підвищення піде мова. Звісно те, якого я так і не отримала та навряд ці кілька місяців воно в мене буде. Артур обіцяв, що ми будемо разом. Та й хоч містом погуляємо, а в результаті після довгих днів роботи я опинилася сама самісінька. Таня ж бо працювала, їй передали наші результати досліджень. Навіть Аліна й та кудись буквально побігла, чого я від неї ніяк не очікувала. От реально, ніколи не бачила, щоб вона так радісно рухалася. Мало не підскакувала, женучи коридором. Цікаво, як би відреагувала, якби хтось, наприклад, драбиною, перегородив коридор на кілька хвилинок. Куди б подівся її настрій…

Коротче, вирішила не зволікати й не чекати поки мене хтось витягне з полону нудятини та помандрувала кудись на свіже повітря. Ніби від готелю пряма дорога вела до центру міста, тож навіть заблукати було ніде. Хоча я не проти. Часто заблукавши в якомусь новому для себе місті знаходила такі цікавинки, що й уявити не могла. Точніше могла, але тоді не натрапила б і не зробила б кілька фото на пам’ять.

Але далеко йти мені й не довелося, бо перше ж перехрестя і я зустріла Аліну. Точніше просто побачила її спину й з якогось дива почала переслідувати ту аж до самісінького озера. Вона підійшла до бортиків пристані й почала вдивлятися в далечінь, милуючись непорушною водною блакиттю. Лише поодинокі водні мешканці порушували той спокій.

Я сховалася за деревом й чомусь продовжила дивитися, як та непорушно стоїть на спершись на перила. Спершу нічого не змінювалося, лише її плечі здригалися від безшумного плачу. Хоча якби не знала її, то й не помітила б цього стану керівниці. Зараз же вона здавалася як ніколи близькою.

Чомусь раптом захотілося покинути схованку й просто підійти та обійняти Аліну. Вже давно ця думка то приходила до мене, то я відфутболювала її якомога далі. І зараз вона немов підштовхувала мене в спину. Навіть зробила перший крок, коли помітила, що Аліна щось робить. Зі спини не зовсім видно було, що саме, але розуміла – потурбую її зараз і ніколи не дізнаюся що це. Тому терпляче чекала й моє очікування було винагороджене. З рук Аліни зірвався маленький паперовий лебідь, якого вона пустила на воду. Це було так схоже на те, немов вона відпускає свій біль…

Нога знову потягнулася, щоб ступити той другий крок, але почула якийсь шум. Щось мчало прямісінько до нас і Аліна це також гарно чула. Вона піднялася на ноги, поправила одяг та стерла скупі сльозинки з обличчя, приготувавшись до зустрічі з невідомим. А невідомими виявилися Артур і Тадеуш, що немов скажені мчали на електросамокатах одне на одного. От дурні!

Тепер вже навіть далі зайшла за дерево, бо вже не знала, чого очікувати від цих двох скажених. Вони ж бо й собі шиї могли поскручувати, й випадковим перехожим. До речі, про це, не довго нам з Аліною довелося чекати їхнього зіткнення. Звісно, його не було, бо Артур раніше звернув з дороги. Але зате обидва так гарненько заїхали в клумби і тепер вже ми мали не двох несповна розуму колег, а дві скажені клумбочки, бо всі ті квіти шматочками попричіплювалися до чого завгодно.

– І що це було? – підбігла до Артура, допомагаючи йому привести себе до ладу. – Значить на це в тебе був час, а на прогулянку зі мною ні?

– Ксеню, я…– спробував він підшукати слова, але мабуть, його уквітчаній голові таки трішки дісталося бо ніякі виправдання не знаходилися.

Швидко кинула погляд на другого розтелепу та все ще обурена подалася вигуляти свій гнів. От тільки подивися на цих двох…

– Чому сама? – не змусив чекати не менш оксамитовий голос, ніж у тих неотесаних скейтерів.

– Бо захотілося, – швидко кинула, не бажаючи нічого пояснювати. Щось мені підказує, що він прекрасно знає про ту дуель. Ба більше – був її організатором.

– Та не дуйся ти. Подумаєш, вирішили розважитися, – а таки знав. Вчасно ж він тут явився…

– Еге, не дуйся. По-твоєму мені хочеться мати такого «веселого» нареченого? – поглянула на Дена, а на вустах квітла кисла посмішка.

– То кинь його та й все, – безтурботно промовив Ден.

– А тобі тільки того й треба, – посміхнулася, дивлячись на колишнього, що в перший же день зустрічі після довгої розлуки зізнався у своїх почуттях.

– Не заперечуватиму. Але хіба це не краще, ніж чекати? Адже наступного разу все може бути значно серйозніше й витягуванням квітів із волосся це не закінчиться.

– Не вчи вченого, – кинула, швидко віддаляючись від Дена.

Я пішла, щоб прогулятися сама. Так і буде.

– Ксеню, я…– а це вже цікаво. Повернулася, вивчаючи нову людину, що сьогодні явно складе мені компанію. Ну що ж, я послухаю. Це вже дійсно цікаво.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍