Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 36

– Знаєш, я вже давно хотіла вибачитися…– промовила Аліна, беручи мене під руку й ведучи вздовж алейки подалі від Артура з Тадеушем. На мить здалося, що це все обманка й вона тягне мене в тихе місце, щоб прикопати по-тихому, але Аліна нізащо б не позбулася такого помічника, як я.

– То може почнеш? – буркнула я, все-таки йдучи з нею. Реально ж бо встигли пройти метрів сто, а вона й рота не розтулила.

– Ну вибачай, для когось це дійсно тяжко, – стисла вона ще міцніше мою руку. Здавалося, якщо зараз кинеться в озеро, то буде своєрідним тягарцем для мене…

Так, щось думки знову не в ту сторону пішли. Але реально, як взагалі можна думати про щось нормальне. В Аліни завжди була якась така темна аура, що немов давила на тебе, гнітила, змушувала почуватися свого роду безпомічною. Навіть коли керівниця спала, це нікуди не зникало, хоч і виглядала вона досить мило. Я ж бо таке часто просиналася й перевіряла, чи дійсно не спопеляла вона мені своїм поглядом спину, але та справді спала.

Може то я взагалі перебільшую? А в реальності все зовсім не так і до мене причепилося те перше враження про Аліну, яке я нікуди все не можу відігнати?

– Пробач мені за той вечір…– зам’ялася Аліна, швидко-швидко кліпаючи накладними віями. – Я повинна була розібратися в ситуації й дати оплачувані лікарняні, а не виганяти з роботи. І…

– І…– промовила я, бо пауза в нові кілька хвилин з’явилася саме на найцікавішому місці.

– І пробач, що завалювала завданнями, які навіть не були в твоїй компетенції. Хоч тут не варто виправдовуватися й щось говорити, але в мене дійсно була причина гніватися. Ти розбила ту фотографію. Я все зрозуміла, як би Влад не намагався це приховати. І мене це трохи вивело з себе, – футбольнула вона камінчик своєю мініатюрною ніжкою та й так, що за ним і слід прохолов.

– Але як? – здивувалася я, бо на мій погляд – абсолютно нічого не змінилося.

– Коли в тебе буде та сама пам’ятка про найщасливіший день твого життя, а наступного дня ти дізнаєшся, що мусиш власноруч…вбити…– Аліна затнулася, а з її очей подріботіли сльозинки.

– Тобто? – так і завмерла, здивовано поглядаючи на Аліну. Ні Артур, ні Влад цього мені не розповідали. Я думала, то був викидень, а це навіть здавалося мені чимось страшнішим.

– Я хотіла…хотіла, щоб… А лікарі сказали, що…що це неможливо… що я маю позбутися її, розумієш? – ридала Аліна, заливаючи слізьми мою куртку. А я тільки й могла, що обережно обійнявши, погладжувати її по спині. – Я сказала Владу, що хочу відвідати батьків та не хочу відривати його від роботи, а сама поїхала до лікарні. Краща в області… Сто разів ха – якби була такою, то врятували б мою крихітку!

– Знаєш…– підвела вона заплакане обличчя. – Щось я надто розклеїлася… А в мене сьогодні невеличке свято… Тадеуш розповів, що одна його знайома вагітна, а в неї все лише попереду – випускний рік, університет… Вона сьогодні погодилася… сказала, що я зможу удочерити її доньку… Уявляєш, через три місяці в мене буде своє маленьке чудо…

– Це так круто! Вітаю! – посміхнулася, щиро радіючи за колегу. – Стривай, а як робота? Ти ж будеш десь у від’їздах, ще й з маленькою дитиною…

– Ти що здуріла? Звісно, що я поїду назад… Тільки не до Києва, а буду жити під ним, поруч з батьками. Там малечі буде затишно…

– І працюватимеш дистанційно? – ну не покине ж вона роботу…

– Що взагалі за питання? Звісно, що ні. Я піду в декрет. А потім може взагалі звільнюсь. Напевне таки доведеться. Хоча знаєш, байдуже. Я в цій компанії вже ніби три роки, але дійсно щаслива лише коли думаю про свою крихітку, – замріялася Аліна й красивішої посмішки я ще ніколи не бачила в житті. Ось яка вона – справжня материнська любов, що іскрить за кілометри.

А ще ця посмішка була ще тим потужним вірусом, бо бачачи такою Аліну, хотілося самій аж щебетати та радіти пречудовій новині.

– А Владу ти вже розповіла? – запитала, пригадавши найважливіше. Адже потрібно бігти вітати друга.

– Це ще чому? Я виховуватиму дитину одна, – раптом промовила руденька і я збагнула, за що не любила її.

– Ви що, розходитесь?

– А непомітно було? – посміхнулася вона. – Відколи я тоді поїхала, в нас також все змінилося. Я намагалася підтримувати стосунки такими як колись, але сьогодні, почувши прекрасні новини, вирішила розставити всі крапки над «і». Тож можеш бігти в обійми до свого Владика, тобі ніхто не заважатиме.

– Але чому?

– Бо все це сталося через його батьків! З їхніми «вам ще зарано одружуватися», «закінчіть універистет, влаштуйтеся на роботу і вже тоді народжуйте дітей»… От і накаркали. Бачити їх не хочу більше, – одразу помітно було, як Аліна розгнівалася. Тоді зрозуміло чому вони колись припинили спілкування. Але навіщо Влад тоді погодився на всі ці умови? Навіщо досі бігав хвостиком за Аліною та виконував всі її забаганки?

– Вони тут ні при чому, – тихо промовила я.

– Думай так і далі, – вже зовсім віддалилася від мене Аліна й фізично, й морально та покрокувала геть, кинувши наздогін кілька слів. – Біжи до свого Владика. Думаю, йому там трішки не солодко.

Та так і покрокувала кудись у невідомість. А я ще не так і довго, але стояла як дурепа і дивилася їй услід. Спостерігала як та радісно підскакує й не розуміла, що в тієї взагалі коїться в голові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍