Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

Розділ 29. Не ховайся від мене

 

Решту дня ми з Фабіаном дуріли, як могли. Спочатку ми об'їлися картоплею фрі з кисло-солодким соусом, потім бігали будинком, граючи в квача, аби нічого не робити. Захекавшись, ми плюхнулися на диван у вітальні і сміялися, як ненормальні.

— Мушу визнати, я давно так не веселилася, — кажу я Фабіану, коли мені вдається відновити дихання після нашої біганини.

— Знаєш, я хотів сказати теж саме. Востаннє я так веселився, коли був дитиною, а це було давненько. Я радий, що я тут, із тобою.

— І я... теж дуже рада, Фабіане, — кажу я, і мимоволі дивлюся на хлопця. І в цей момент наші погляди зустрічаються, і я забуваю, як дихати. Фабіан простягає руку вперед, і намотує на кінчик пальця один із моїх локонів.

— Я радий, що якийсь час ми зможемо побути разом, Кессі. Сподіваюся, ми зможемо пізнати одне одного краще... — Я відчуваю, як мої щоки червоніють від збентеження. Розумію, що він не мав на увазі нічого такого, але прозвучало трохи двозначно. Хочеться прикрити від задоволення очі, коли він проводить кінчиками пальців по моїй щоці, що я, власне кажучи, і роблю. — Мені подобається, як ти червонієш. Це так... чарівно.

— Вибач, просто ти змушуєш мене червоніти.

Боже, ну, от навіщо я йому це сказала?

Відчуваю, як його пальці обводять мої губи, і нічого не можу із собою вдіяти. Мимоволі тягнуся вперед, назустріч цій швидкоплинній ніжності. Мить — і я відчуваю його губи на своїй щоці. Ще трохи, і наші губи ось-ось зустрінуться в поцілунку...

— Кессі, коли ти поруч, мені важко тримати себе в руках... — Я розплющую очі і дивлюся на нього. Тільки зараз помічаю, що його очі потемніли, тим самим підтверджуючи його слова. Я мимоволі дивлюся на його губи, і розумію, що він пильно стежить за мною.

— Чому? — Ледве вдається мені сконцентруватися на його словах. Він лагідно бере мене за підборіддя, і я заглядаю йому в очі.

— Сам хотів би знати відповідь на це запитання. Коли ти поруч, я ніби втрачаю розум. Не можу ні про що думати, окрім як бути ближче до тебе... Це немов якась мара. Я вже казав тобі, Кессі, — ми пов'язані.

— Пов'язані?

—- Так, таке трапляється тут, у Лліріані. Коли дві споріднені душі знаходять одна одну — їм судилося бути разом.

— І... І ти думаєш, що це я?

— Я не думаю, я це знаю, Кессі.

— Як ти можеш бути в цьому так упевнений? Ми майже не знаємо один одного, Фабіане. Раптом я зовсім не та, якою ти мене вважаєш? Не думаю, що... — Його палець на моїх губах змушує мене замовкнути, коли він нахиляється нижче.

— Ти занадто багато думаєш, Кессі Блек...

Мить — і наші губи зустрічаються в поцілунку. Спочатку це лише миттєвий дотик, легкий, немов крила метелика. Потім наш поцілунок стає глибшим, пристраснішим. Я не можу насититися ним... Не можу не торкатися його...

Мої руки зариваються в його волосся, притягуючи хлопця ближче до себе. Він робить те саме - його руки торкаються моєї шиї, плечей, опускаючись нижче. Коли я відчуваю його руки на своїх стегнах, Фабіан перериває наш поцілунок і злегка відсувається. Він упирається чолом, важко дихаючи, і його руки назад повертаються на мої плечі.

— Вибач мені, Кессі. Я занадто захопився, і не повинен був...

— Гей, все нормально, не звинувачуй себе. Ми просто піддалися моменту і тільки... — кажу я, відводячи погляд убік, і він одразу це помічає. Хлопець доторкається до мого підборіддя, змушуючи знову подивитися на нього.

— Не ховайся від мене...

***
Фабіан спостерігає за тим, як дівчина відводить погляд, і не може зрозуміти, чому вона так поводиться. Неохоче вона дивиться на нього, але контакту очі в очі все одно уникає.

— Чому ти відводиш погляд? Я... Я тобі такий огидний?

— Ні! Звичайно, ні! 

— Тоді чому...

— Просто ти сказав, що захопився і...

— Ти мене не так зрозуміла, Кессі. Я мав на увазі, що не хотів тиснути на тебе, і... Зазвичай краще себе контролюю, просто... Просто в твоїй присутності я ніби божеволію і не можу думати ні про що, окрім як бути якомога ближче до тебе.

— Справді? — запитує вона, і Фабіан не може не помітити її сумніви.

— Звісно. Я б не став тобі брехати...

І це правда. Принаймні, не про свої почуття... Чого не можна сказати про походження хлопця і безглузде прохання батька, підкріплене погрозами.

— Просто я відчуваю те саме, що й ти... І це так дивно. Я ніколи не відчувала себе такою безпорадною. І...

— І що?

— І це лякає мене. Я нібито не в силах чинити опір спокусі...

— Гей, в цьому немає нічого поганого, Кессі. До того ж, я поділяю те саме почуття, що й ти.

— Що ж, рада, що я не одна така, — пробурмотіла дівчина, посміхаючись йому, і потім трохи відсторонилася. Хлопець взяв її за руку, не бажаючи розривати контакт, і не міг не помітити, як золоте сяйво переплелося з його, фіолетовим, варто було поглянути на неї магічним зором. — Твої очі... Вони світяться?

— Вибач, не хотів тебе лякати. Таке трапляється, коли я на емоціях або...

— Оу... — Фабіан міг би присягнутися, що її щічки порожевіли ще більше, варто було їй натякнути про те, що його очі могли змінювати свій колір, якщо він був збуджений.

— Вибач, якщо це бентежить тебе. Напевно, буде краще, якщо я залишу тебе ненадовго. Зв'яжуся з Азгіром, скажу, що все гаразд... — Із цими словами Фабіан залишає тендітний поцілунок на її чолі, а потім встає і йде в сусідню кімнату. Варто було йому подумати, як астральна проекція Азгіра миттєво з'явилася переді хлопцем.

— Фабіане, гадаю, ви дісталися потрібного місця?

— Так, звісно. Хтось помітив нашу відсутність? — запитує він Азгіра, відчуваючи незручність, коли той загадково посміхається.

— Тільки Ліара, але я попросив її нікому не говорити. Скажемо, що Кессі прихворіла, і поки що побуде у своїх покоях...

— Що ж, думаю, це спрацює. Навряд чи хтось сунеться сюди - я оточив будинок безліччю захисних заклинань.

— Кессі в порядку? Ти сказав їй?

— Так, вона в курсі.

— Що ж, сподіваюся, ваше перебування там буде безпечним. Щойно я дізнаюся щось, то дам тобі знати. Прощавай, Фабіане...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍