Читати книгу - "Здіймається буря"

тобі вірили? — запитала Піскошторма.

Вогнесерд зиркнув на неї, але киця говорила м’яким, а не викличним тоном. Круколап мовчав, лише сидів собі, обгорнувшись хвостом, а його бурштинові очі стежили за всім навколо.

— Ви по мене прийшли, — невпевнено нявкнув Хмаролап. — То, мабуть, хочете, щоб я вернувся.

— Я мушу знати, чи можна тобі довіряти, — Вогнесерд хотів, щоби Хмаролап розумів: він має переконати весь Клан у своїй відданості. — Я мушу знати, що ти розумієш вояцький правильник і знаєш, як за ним жити.

— Ти можеш мені довіряти! — запевнив новак.

— Навіть якщо ти переконаєш мене, думаєш, решта Клану тобі повірить? — понуро нявкнув Вогнесерд. — Усі вважають, що ти покинув нас заради Двоногів. Ти думаєш, вони довірятимуть котові, який віддав перевагу життю кицюні перед Кланом?

— Але я не обирав життя кицюні! — заперечив Хмаролап. — Моє місце у Клані. Я не хочу жити із Двоногами!

— Не тисни на нього так сильно, — муркнула Піскошторма.

Вогнесерда її неждане співчуття до малого новака залишило ні в сих ні в тих. Мабуть, її переконали серйозність і смуток, які виднілися в очах Хмаролапа. Залишалося сподіватися, що решту Клану це теж переконає. Вогнесерд же не міг більше сердитися. Він схилився і рвучко лизнув Хмаролапа.

— Тільки будь ласкавий надалі мене слухати! — застеріг воєвода, схилившись над самим вухом новака, щоб перекричати гучне муркотіння, яке почулося глибоко з грудей молодого котика.

— Місяць зійшов, — тихенько нявкнув Круколап із тіней. — Якщо ви хочете повернутися до сонцепіку, то часу маєте небагато.

Вогнесерд кивнув і повернувся до Піскошторми.

— Готова?

— Так, — відповіла Піскошторма, випростуючи передні лапи.

— Добре, — нявкнув Вогнесерд. — Тоді треба рушати.

* * *

Круколап довів котів Клану до височин і залишив їх біля підніжжя росяного схилу, за яким починалися Вітряні угіддя. Невдовзі мало зазоріти, але то був розпал зеленлисту — сонце взагалі сходило рано. Вони ще встигали.

— Дякую, Круколапе, — нявкнув Вогнесерд, торкаючись носа чорного кота своїм. — Ти добре зробив, коли прийшов до мене. Я знаю, що тобі, певно, було нелегко знову повернутись до лісу.

Круколап понурив голову.

— Може, ми більше й не побратими з Клану, але я завжди буду твоїм відданим другом.

Вогнесерд часто закліпав.

— Будь обережним, — застеріг він чорного кота. — Тигрокіготь, може, і не знає, де ти живеш, але не варто його недооцінювати. Пильнуй.

Круколап серйозно кивнув та відвернувся.

Вогнесерд спостерігав, як його старий друг поволі бреде мерехтливою травою та зникає у хащах.

— Якщо поквапимось, будемо біля Чотиридерева, перш ніж Вітряний Клан вирядить досвітні патрулі, — нявкнув воєвода.

Він ішов попереду, піднімаючись угору схилом, обабіч нього і трішки позаду рухалися Хмаролап та Піскошторма. Неабияким полегшенням було мандрувати височинами до схід сонця. Коли вони досягли найвищої точки, там, де була покинута борсуча нора, сонце саме піднялося над обрієм і золотим промінням освітило верес. Вогнесерд бачив, як Хмаролап, широко розплющивши очі, зачаровано споглядає світанок. У його серці зажевріла надія, що молодий котик дотримає обіцянки, даної в лісі.

— Я відчуваю запах дому, — промурмотів білий новак.

— Справді? — недовірливо нявкнула Піскошторма. — Бо я от відчуваю хіба запах старого борсучого лайна!

— А я відчуваю запах зайд із Громового Клану!

Троє Громових котів роззирнулися, наїжачившись. Мертвоніг, Вітряний воєвода, виступив із хащ вересу і стрибнув на піщаний насип біля входу до нори. Він був дрібний і кощавий, рухався якимось незграбним алюром, за який і одержав своє ім’я. Проте Вогнесерд знав, що цей кіт, як і решта Вітряних вояків, компенсував розміри спритністю та швидкістю.

Щось зашаруділо, і з вересу вийшов Багнокіготь. Вогнесерд напружено стежив за брунатним вояком, який обійшов гурт і спинився позаду.

— Сітколапе! — гукнув Багнокіготь. Смугастий новак, який був із Багнокігтем і минулого разу, долучився до гурту. Вогнесерд, слухаючи, як важко гупає його серце, чекав, чи не з’являться ще якісь вояки.

— Ви, я бачу, вважаєте Вітряні землі своїм другим домом, — прошипів Мертвоніг.

Перш ніж відповісти, Громовий воєвода принюхався. Ані сліду інших Вітряних котів. Сили були рівні.

— Із лісу немає іншого шляху до земель, що за вашими угіддями.

Він відповідав, намагаючись зберігати спокійний тон. Не хотілось провокувати бійку, але і спогади про те, як нещодавно поставився до нього із Синьозіркою Багнокіготь, ще не стерлися.

— То ви що, знову намагаєтеся пройти до Високих Скель? — примружився Мертвоніг. — Де Синьозірка? Вона померла?

Піскошторма вигнула спину і люто зашипіла:

— Усе з нею гаразд!

— То що ж ви тут робите? — вищирився Багнокіготь.

— Просто гуляємо, — безстрашний нявкіт Хмаролапа, адресований величезним воякам, прозвучав жалюгідно, і м’язи Вогнесерда напружились.

— Та тут, здається, не лише Вогнесерда треба навчити поваги! — гаркнув Мертвоніг.

Краєм ока Вогнесерд побачив, як чорний кіт махнув хвостом. То був сигнал його побратимам до нападу. Бійки вже не уникнути. Коли Мертвоніг скочив із насипу на спину Вогнесерду, той покотився по землі, скинувши із себе Вітряного воєводу.

Мертвоніг приземлився на лапи і зашипів:

— Хвацький прийом. Але ти повільний, як і всі лісові коти.

Він кинувся вперед, і Вогнесерд, пригнувшись, відчув, як кігті ворожого воєводи ледь зачепили його вухо.

— Достатньо швидкий, — кинув він.

Вогнесерд відштовхнувся від землі задніми лапами та кинувся на Мертвонога. Вітряний вояк лише хавкнув, коли нападник ледве не вибив із нього дух, а все ж спромігся повернутися і впасти на лапи. Зі швидкістю гадюки він кинувся назад на Вогнесерда і розпанахав йому носа. Громовий воєвода зашипів і завдав удар у відповідь. Він відчув хвилю вдоволення, коли його кігті глибоко вчепилися в хутро Мертвонога. Вогнесерд міцно тримав ворога за плече. Він вчепився міцніше, наскільки була змога, і стрибнув на спину чорного кота, притиснувши його морду до твердої землі.

Міцно тримаючи Вітряного воєводу, який з усіх сил борсався під ним, Вогнесерд збагнув, що Сітколап, вітряний новак, уже дременув. Піскошторма і Хмаролап билися пліч-о-пліч, намагаючись загнати Багнокігтя назад у хащі: Піскошторма наступала спереду, а Хмаролап сіпав вояка за задні лапи. Востаннє люто верескнувши, Багнокіготь повернувся і кинувся навтьоки.

— Я виказуватиму тобі повагу, коли ти цього заслужиш, — прошипів Вогнесерд на вухо Мертвоногові.

Він сильно вкусив Вітряного воєводу за плече, перш ніж відпустити його. Мертвоніг також люто заволав і зник у ялівцевій гущавині.

— Ходімо, — гукнув Вогнесерд. — Треба поспішити, поки сюди не підтягнулися інші вояки.

Піскошторма понуро кивнула, а от Хмаролап перестрибував із лапи на лапу, аж сяючи від захвату.

— Ви бачили, бачили, як вони тікали? — нявкав він. — Я, здається, таки не забув тренування!

— Цить! — гаркнув Вогнесерд. — Забираймося. Хмаролап замовк, хоча його оченята досі сяяли. Трійця котів пліч-о-пліч кинулася схилом,