Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Я… Гаразд, так, підходить.

Мені доводиться притримати свою гордість за хвіст, ковтаючи зайві слова. Зараз Шварц робить мені ласку, зриватися на нього буде неправильно.

Я кидаю телефон на стіл, одним ковтком допиваю чай. Плюс – у мене може з'явитись робота. Мінус – це робота зі Шварцом, який навіть короткою розмовою примудряється розлютити мене.

Дихай, Тася, тобі потрібне підстрахування.

За грубість начальнику ніхто по голівці не погладить.

З Дімою було набагато простіше, бо він був моїм чоловіком. Я могла зачинити двері до кабінету та висловити те, що думаю. Особливо про його термінові завдання, які ніяк не вписувалися за часом.

– Тебе пожаліти як дружину чи підлеглу? – питав чоловік із посмішкою, пригортаючи до себе.

– Як дружину, звичайно, - фиркала я, падаючи в його обійми. – Начальник у мене жорстокий тиран, він не вміє втішати.

А Діма втішав. Викликаючи сміх і нові голосіння з нагадуванням, що ми все ще на роботі. Жартівливі, бо мені зовсім не хотілося, аби він зупинявся.

З мазохістських спогадів мене вириває шум у коридорі. Хтось голосно лається, навіть дзвенить розбитий посуд. Я за секунду збираюся, бажаючи припинити це. Що вони тут влаштували?

– Ой, Таїсіє Михайлівно, - Зоя ледь не стикається у дверях зі мною, так поспішала до кабінету. – Я вже викликала охорону. Дехто не так добре прийняв новину про звільнення.

– То це Іра?

– Ні! – лунає вереск за кутом, той наближається. – Я збираюся з ним поговорити. Не можна просто так звільнити людину! Я хочу побачити…

Іра немов коршак вривається до приймальні, застигає на місці, коли бачить мене. Відкидає темне волосся назад з плечей, підриває підборіддя. Дивиться на мене як переможниця, наближаючись.

– Я збираюся побачитися з Дмитром Степановичем, - видає з широкою усмішкою, пропалюючи мене злим поглядом. – Упевнена, він погодиться поговорити зі мною.

– Сьогодні я замість нього, - ковтаю, зберігаючи показний спокій. – Є що мені сказати?

– О, так.

– Що ж, тоді прошу. Зоя, нехай охорона чекає тут. І анулюйте її перепустку.

– Це вже зроблено, - шепоче, доки Іра заходить до кабінету. – Тому й скандал. Не знаю, хто її пропустив.

– Добре.

Я можу це зробити. Втішаю себе, поки на дерев'яних ногах рухаюся до кабінету. Пригладжую волосся і глибоко вдихаю. Минулого разу Іра застала мене зненацька, але зараз ми на рівних.

Хоча навіть не так. Зараз у мене становище навіть краще. Я не збираюся з нею лаятись через чоловіка. Якщо Діма захоче повернутися до неї – добре, адже я не забороняла йому. Розлучення, і він вільна людина.

Я спокійно дефілюю повз притихлої дівчини, сідаючи в крісло. Почуваюся впевненіше, ніби за моєю спиною стоїть Діма. Нашіптує слова втіхи, від яких мені стає легше.

Він не попередив Іру про звільнення.

Не обговорив із нею те, що відбувається.

Вона нічого для нього не означає.

– Ви не можете мене звільнити, - Іра посміхається, закидаючи ногу на ногу.

– Можу. Діма віддав розпорядження, я підписала наказ.

– І що? – дівчина копошиться у своїй сумці, простягаючи мені зім'ятий листок. – Ви ж не порушуватимете закон? Я вагітна.

І довідка, на якій стоїть термін сім тижнів, тільки підтверджує це. Мені хочеться зім'яти тонкий аркуш і відправити його в скриньку, але акуратно повертаю дівчині.

Відчуваю оніміння всього тіла, кожну клітину поколює.

Голова паморочиться, але в ній заздалегідь виникає те, що каже мені Іра:

– Вагітна від вашого чоловіка, Таїсія.