Читати книгу - "Мій чоловік за контрактом , Кетрін Сі"

— Яка ж? — сьорбає каву.

— Клієнти скоро повернутся до тебе, — також роблю ковток. — Я чула, як вони казали, що у Патріції не смачно. 

— Вона нічого не тямить у сашимі, до того ж вона ненавидить сиру рибу. 

— Це підтверджує наші здогадки про те, що її щось потрібно.

— Цікаво що, — тітка дивиться в одну точку. 

— І мені цікаво.

Після кави з лікером я пішла додому, потрібно трохи відпочити. 

До проблем з Ітаном, додалася ще одна проблема на ім'я Патриція і якщо з Ітаном я хочу вирішувати проблему спокійно, то з Патріцією, я б з радістю покінчила за раз. 

Опинившись вдома я відкрила собі пляшку пива і сіла у вітальні, увімкнула телевізор, там показували вечірні новини. 

Я погано пам'ятаю маму, проте її холодний погляд важко не запам'ятати чи забути. Минуло більше двадцяти років, а я відразу впізнала її. Перші два роки я чекала її, хотіла побачити, обійняти, а потім зрозуміла, що вона покинула мене і більше не повернеться, що вона не прийде ні завтра, ні післязавтра і навіть на свята не прийде. П'ятирічна я, ще в той момент вирішила, що навіть якщо вона й прийде, я більше ніколи не буду вважати її за маму. Аманда замінила мені маму, тож вона стала моєю справжньою мамою, яку я люблю. 

Пиво закінчилося і я дістала наступну пляшку. Потім коли закінчилася друга, я дістала третю, четверту, п'яту і навіть шосту. 

Перебуваючи у легкому ступені сп'яніння я вирішила, що мені необхідно піти до Ітана і вибачитися. Було вже близько десятої години вечора, я дістала телефон і набрала його номер, відповіді не було.

— Вже спиш чи що? — відкладаю телефон. 

Я навіть не знаю його адреси, якщо він не відповідає, то я нічого не можу зробити. Вочевидь, я не зможу вибачитися перед ним і ми не будемо разом. 

На щастя я перебувала у досить здоровому глузді, вирішила не шукати проблем на свою п'яту точку і лягла спати. 

Зранку я поїхала до тітки в ресторан, потрібно допомогти з прибиранням, а потім на роботу. 

— Погано спала? — тітка тримала драбину, поки я знімала штори. 

— Синці під очима? 

— Так. 

— Це через стрес.

— В тебе якісь проблеми на роботі? 

— На роботі все чудово, а ось в особистому житті..

— Ти говориш про того хлопця з яким останній раз приходила?

— А як ти зрозуміла? — дивуюся.

— Важко не зрозуміти коли в тебе так очі блищать, — вона занадто добре мене знає. — То що у вас там сталося?

— В той день коли ми тут випивали, — закинувши штору на плече я почала спускатися до низу, — Я вдарила його, а тепер не знаю як вибачитися.

— Ти вдарила його? — киваю. — Назнач зустріч і вибачся.

— Він тепер уникає мене. 

— Тоді зустрінь його нібито випадково.

—  Я не знаю його домашню адресу, або де він може бути. 

— Нещодавно я була у лікарні. 

— В тебе щось болить? 

— Ні, — відмахується, — Просто перевіряла аналізи.

— Обов'язково скажи якщо буде щось боліти!

— Добре, — ми сідаємо за стіл. — Я бачила того хлопчину у лікарні, поряд з ним був такий високий, гарний чоловік, — чоловік Абігейл напевно.

— У якій лікарні? 

— Приватна клініка.

Тепер мене цікавлять два питання: чому тітка ходила до приватної клініки і чому Ітан заходив до дитячого відділення? 

До роботи було ще дві години, тож я вирішила поїхати до той клініки, якщо не буде Ітана, то хоча б спробую дізнатися чому тут була Аманда. Здається вона щось приховує від мене.

— Доброго дня, — я підійшла до стійки реєстрації. 

— До мого дня, чим можу допомогти?

— Я б хотіла дізнатися чи виписали вже мого друга, — збрехала.

— Підкажіть ім'я та прізвище вашого друга, — жіночка відразу приготувалася друкувати. 

— Ітан Дрю, — спостерігаю за тим як вона клацає по клавішах і відчуваю як нервую. 

— Ітан Дрю є лише один, — вона дивиться на мене, — Але він не пацієнт, а батько пацієнтки, що лежить тут. 

— А я думала, що він також записаний як пацієнт, — мило посміхаюся. 

— Ви можете пройти до нього, він нещодавно прийшов, — жінка взяла телефон і набрала чийсь номер. — Я сповіщаю його, що ви прийшли. 

— Не потрібно.. — я не встигла нічого зробити, вона вже сказала. 

Нічого не поробиш, доведеться йти у дитяче відділення, палата номер триста два. На ватних ногах я пройшла довгий коридор і ось вже стою перед палатою номер триста два. 

— Господи, що ти робиш? — говорю сама до себе і вже збираюся йти, як двері відчиняються і я бачу маленьку дівчинку.

— Добрий день, а ви до кого? — такий милий голос. 

— Я… я помили..

— Стейсі? — ось я і попалася. — Ти що тут робиш? — обличчя Ітана не виражає позитивних емоцій.

— Татку, ти знаєш її? — татку. 

— Люба, йди поки до палати, я скоро прийду, — він гладить її по волоссю і дівчинка відразу зникає за дверима. — Йди за мною! 

Ми зупиняємося між поверхами на сходах. 

— Хто тобі сказав? 

— Я випадково.. 

— Абігейл? — мій язик не слухається мене, я ледве можу відкрити рота. — Кажи! 

— Моя тітка бачила тебе тут, — нарешті відповідаю. 

— Тітка… її часом не Абігейл звати?

— Ні, Абігейл нічого не казала мені!

— Думаєш я повірю тобі? 

— Не знаю, — Ітан дуже злий. 

— Гаразд… що ти тут забула? 

— Прийшла вибачитися 

— То вибачайся і йди геть! — що я такого зробила, що він такий злий? — Стейсі, ти глуха? Вибачайся і йди геть! 

— Якого хріна ти кричиш на мене?

— Тому що, ти не повинна тут бути. — він проводить рукою по волоссю. — Передумала вибачатися? Чи все ж таки ти не вибачатися прийшла? — він помічає телефон у моїх руках. — Ти фото робила? Віддай мені! 

Ітан спробував вихопити телефон, але той вислизнув з моїх рук і полетів сходами вниз. 

— Що ти робиш? 

— Це ти що робиш? Ти не просто так сюди прийшла! — я хотіла піти підняти телефон, але Ітан зупинив мене. — Спочатку поясни, що ти тут робиш!

— Ти тупий? Я хотіла вибачитися!