Читати книгу - "Вороги чи майбутні коханці, Mary Kons"

Розділ 20

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або 

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

 

Макс

Ще перші півні не співали,як Каміла знайшла собі якогось "друга". Ні,я не маю проти її особистих стосунків, вона вже не маленька і може сама вирішувати це. Але, вона надто квапиться. Враховуючи що тільки сьогодні вони подружилися, як вона уже з ним у таких приємних стосунках. Стоп,мене це взагалі не має хвилювати,скажете ви. А я відповім що мені нових проблем не потрібно. Їх і так достатньо було і є. Отже я вийшов з квартири і спустившись ліфтом опинився біля своєї машини. Яна,щойно я їй запропонував цей похід,одразу ж погодилася. Це грало мені на руку. А то б приперся як дурник сам. Дівчина вийшла щойно я їй написав і ми поїхали до кінотеатру. В таких місцях буваю рідко,але якщо вже всі зібралися мистецтво вивчати, то хто я такий щоб не приєднатися. Але коли ми почали наближатися я зрозумів що всі уже на місці. Ця біла сукня Каміли здається була надто тонкою для вечірньої температури. Ми вийшли з машини і я побачив...

-Артем? Та ну. Не вірю своїм очам. Ти коли повернувся?-звернулася я до колишнього друга-однокласника.

-Та вчора прилетів з Лондона. Все ж батько дав добро щоб останній рік я навчався тут. А ти як?  Тебе не впізнати. Завидний жених.

-Не перебирай.-сказав я паралельно тиснучи його руку.

-Тобто ви знайомі?-спитала Каміла.

-Так. Ми з Максом навчалися до одинадцятого класу разом. Доречі,я чув що сталося з Анастасією. Мені шкода.

Я кивнув головою.

-Не будемо про сумне. То ти назавжди?-спитав я.

-Так. Планую на завжди. Доречі, твоя зведена сестра красуня. Повезло тобі.

Ми зайшли у кінотеатр і зайняли свої місця. І вийшло так,що сидів я,потім Яна, Артем і аж тоді Каміла. Схоже,ми вибрали не тих напарників бо кожні три хвилини вони перемовлялися коментуючи певні моменти. Коли все це дійство скінчилося я з полегшенням видихнув. Більше ніколи не буду дивитися ці мильні фільми. Там надто багато романтики. Якої в реальному житті майже не існує. Коли ми були на дворі Яна звернулася до мене.

-Макс,я додому поїду з Артемом. 

Я кивнув у знак згоди. Точно,ми обрали не тих людей з Камілою. Вона підійшла до мене. Ми всі попрощалися і на стоянці залишилися тільки я і вона. 

-Так не хочеться додому. Можливо прогуляємося?-запропонувала вона

Я глянув на годинник. І хоча була уже одинадцята вечора,не зміг відмовити.

-Тут недалеко є парк. Можемо туди піти.

Вона кивнула у знак згоди і ми рушили до парку. 

-Схоже ми з тобою щойно звели двох людей.-сказала Каміла після хвилинного мовчання.

-Так. Звели...Тобто Артем і є тим самим?

-Це ж логічно. Я тільки зараз розумію наскільки все безглуздо вийшло. Він мені не сказав що ви колись навчалися разом. 

Ми вже дійшли до лавки і сіли на неї. Повіяв вітер і я помітив як Каміла здригнулася і обійняла себе руками. Ну а я, додумався зняти свою джинсову і накинув на її плечі.

-Не варто було...-почала вона.

-Надворі холодно. Ще захворієш.

-Дякую тобі. -вона посміхнулася а тоді підняла свій погляд до неба де майоріли зорі.

-Сьогодні таке красиве ясне небо. -прошепотіла вона.

-Любиш астрономію?-спитав я.

-Насправді нічорта не тямлю в ній. Просто зірки...це як люди. Ти знав що найчастіше зірки існують парами ніж поодинці. Як і люди. Як закохані.

Я засміявся.

-Що?-спитала вона.

-Ти віриш у кохання? -спитав я її.

-Вірю. Кохання існує. Можливо воно вартує багато випробувань і вдосконалень але воно існує. А хіба ти так не думаєш?

-Ні. Я так не думаю. Є закоханість, а кохання не існує. Або ж воно не таке як ми собі уявляємо. Ніщо не вічне. І кохання так само.

-Але чому ти так думаєш? От я впевнена у протилежному. Поясни свою думку.

-От візьми до прикладу мого батька. Він наче б то кохав маму але все одно зрадив. Хіба це кохання? Це була всього навсього прив'язаність до людини,закоханість і захват. Але не кохання. Бо його не існує.

-Знаєш,мені шкода через вчинок матері. Вона розруйнувала вашу сім'ю. Я б ніколи не схвалила її вчинку. Але вона добра. Чесно. 

-Батько все одно б когось знайшов. Знову ж таки тому,що кохання не вічне. Я пройшов через те щоб осуджувти твою матір. На її місці могла бути і інша жінка. 

Ми замовкли а тоді Каміла знову підняла свій погляд до неба.

-Я не розумію...ти не можеш просто так взяти і не вірити у кохання. Можливо це тому,що котрась людина заставила тебе в нього не вірити?

-Можливо. Можливо я просто отримав досвід і переконання. 

-Це була та сама Лія прок котру всі постійно нагадують?-спитала вона тихо.

Я кивнув у знак згоди.

-Вона чимось була схожа на тебе. Ботанічка, заучка. Руда і красива заучка. І батьку вона сподобалася . Здається,вона з самого початку робила все щоб я щось відчув до неї. А потім зрадила. Дала зрозуміти що кохання,у котре я повірив не існує.

-Ти розкажеш мені про неї?

-Немає що розказувати. Вона зрадила мене. Двічі. І на цьому все скінчилося. Вона зняла мої рожеві окуляри котрі сама ж одягла. Хм. Батько і досі вірить що це я неправильно поступив з нею. Він і досі вірить її брехні а не мені. Хоча...він ніколи не має мене на увазі.  І знаєш що найбільше мені допікає?-спитав я перевівши погляд на дівчину біля мене.

-Що?

-Що я навіть не знаю через що він мене ненавидить. Це наче було завжди. І наче я за ці всі 22 роки мав би звикнути. Але кожного разу коли він просто ставить мене перед фактом не питаючи нічого,я думаю що і коли зробив неправильно. 

-Твої стосунки з батьком надто...неправильні.

-Хм. Це ще легко сказати що неправильні.

Я важко видихнув а тоді вийняв свій телефон. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍