Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 44

— Зовсім ні, — лікар похитав головою, — тільки вдала, що вони й досі разом. Більше говорити про події, які сталися протягом двох місяців, пізніше гуляти у звичних місцях, займатися буденними справами й він згадає. Пам’ять повертатиметься уривками у вигляді флешбеків. Прошу проявити терпіння та розуміння.
— Терпіння? Після всього, що він їй зробив? — Лук’ян підвищує голос та не стримує роздратування.
Я притуляюся до нього та сподіваюся вгамувати злість. Лагідно стискаю теплу долоню, а іншою рукою обіймаю за плечі.
— Я й сама не бажаю товариства Романа. Давай сьогодні я зіграю свою роль. Завтра приїдуть його батьки й у моїй присутності не буде потреби. Не хочу, щоб через мене йому погіршало.
— Він не думав про тебе, коли вигнав з дому.
Розумію, що я Роману нічого не винна й можу без жодного докору сумління піти геть. Але щось не дозволяє мені це зробити. Хай там як, але він не чужа мені людина, не можу залишити його в біді. Я киваю:
— Звісно, але зараз йому потрібно допомогти.
Телефоную колишній свекрусі та все розповідаю. Вона бідкається і ридає. Закінчую розмову. Йду до аптеки та з Лук’яном купляємо все необхідне. Залишаю ліки медсестрі, заповнюємо документи в реєстратурі. Я задоволена поведінкою Лук’яна. Хоч йому і не подобається, проте він стриманий, терплячий й поставився до ситуації з розумінням. Я тягнуся на пальчиках ніг та цілую його у щоку:
— Ти молодець! Я ціную твою підтримку. Зайду попрощаюся з Романом і можемо їхати додому. Там на тебе чекає не тільки вечеря, а ще й десерт, — звабливо прикушую губу й сподіваюся він зрозумів про який десерт я говорю.
Громовенко притискає мене до себе:
— Тоді повертайся швидше. Я зачекаю.
Заходжу до палати й стою біля дверей. Усвідомлюю, що у моєму серці відсутні почуття до цього чоловіка. Раніше я його любила, проте тепер там пустка. Роман, ніби не бачить моєї відчуженості, простягає руку:
— Що сказав лікар?
Я повільно наближаюся до нього. Сідаю поруч. Всупереч своїм бажанням беру його долоню:
— Сподівається, що скоро спогади повернуться до тебе. Ти не пам’ятаєш нашу останню розмову?
Гіркота підходить до горла. Хвилею накочується спогад, як Роман принизив мене. Без жодного жалю викинув, наче непотріб. Чоловік супить брови:
— Останнє, що я пам’ятаю, це як ми засинали разом. Ми посварилися? — він стискає мою руку, — якщо так, то вибач. Я тебе кохаю і не уявляю свого життя без тебе.
Я ледь стримуюся, щоб не висловити все, що вертиться у моїй голові. Дивне кохання у нього. Образа тугими стрічками закручується у венах та розноситься по всьому тілу. Роман тягнеться до мене за поцілунком. Я миттю підіймаюся. Поправляю ковдру на ногах чоловіка, яка і так повністю його накриває.
— Так, у нас відбулася неприємна розмова, — уникаю прямої відповіді.
— Аліно, я кохаю тебе і це головне, а тимчасові непорозуміння не стануть на заваді нашому щастю.
— Тобі щось потрібно? — намагаюся перевести тему розмови. Хочеться якнайшвидше покинути палату, яка здається задушливою. Уявляю, як за дверима лютує Лук’ян. У нього кожна секунда наповнена ревнощами. Роман всміхається, але замість посмішки на обличчі з’являється гримаса болю:
— Так. Потрібно, щоб ти поправила мені подушку.
Я підходжу. Роман стогне та злегка підіймає торс. Я підбиваю подушку. Чоловік притуляється до неї, здоровою рукою заривається у моє волосся. Притягує мене до себе та лоскоче подихом вуста. Його губи злегка торкаються мене. Наче блискавкою, прибиває до підлоги і я не можу поворухнутися. Ці дотики здаються зайвими, неправильними, небажаними. Я смикаюся й відхиляюся.
У цю мить до палати хтось заходить. Випрямляюся, звільняюся від руки Романа та обертаюся. Лук’ян. Лук’ян стоїть біля дверей, гнівно свердлить поглядом. У його темних очах вирує ураган, брови нагадують похмуру скелю, а вуста стиснулися у тоненьку смужку. Сподіваюся Громовенко не нафантазував зайвого, хоча, судячи з його реакції, мабуть, мої надії марні. Я розвертаюся до Романа та схвильовано торохкотю:
— Завтра приїдуть твої батьки, бо сьогодні вони за містом. Зателефонуй їм. Тобі треба відпочивати, тому я піду.
— Ти завтра прийдеш? — Роман ловить мене за руку та з ніжністю вдивляється в очі. Я ховаю погляд у підлогу. Намагаюся уникнути відповіді:
— Завтра важкий день. Пари, робота, навчання. Гадаю твоя мама чудово з усім впорається. Добраніч!
Висмикую долоню з його руки й ледь не тікаю з палати. Швидкими кроками прямую до виходу. Обходжу Лук’яна та опиняюся на коридорі. Коханий йде слідом за мною. Його голос гримить над головою:
— Що це було? Ти його цілувала?
— Звісно ні, – відповідаю не роздумуючи, — ти засліплений ревнощами й вигадуєш зайве. Я тільки поправляла подушку.
— Де? У нього на губах?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍