Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 45

— Не говори дурниць. Роман потягнувся за поцілунком, але я відхилилася. Невже ти не бачив? — чоловік мовчить. Стоїть, насупившись, мов похмуре небо. Я беру його за руку, — за тебе говорять безпідставні ревнощі. Роман — моє минуле, проте ти — теперішнє і майбутнє. Я кохаю тебе і нізащо не повернуся до того, хто з легкістю мене продав, принизив та прогнав. Тобі не варто хвилюватися.
Тягнуся до нього навшпиньках та цілую у губи. Обіймаю за широку спину. Лук’ян не ворушиться. За кілька секунд відчуваю його долоню на своїй талії й він нарешті відповідає на поцілунок. Міцно впивається у вуста, трохи жорстко, з натиском, наче карає мене за щось. Чую кроки у коридорі та відхиляюся. Темні очі спалахують вогнем і я знаю, що це означає. Він важко ковтає:
— Їдемо додому. У нас вечеря вистигає, хоч і я більше хочу скуштувати десерт.
Я розумію його двозначний натяк та киваю. Тримаючись за руку, виходжу з лікарні. Ми сідаємо в авто та їдемо додому. Квартира Лук’яна й справді стала для мене домом за ці дні. Чоловік навіть не гарчав, коли я розклала свою косметику у ванній, ароматичні палички на кухні та червону подушку-сердечко у спальні. Він виділив мені пів шафи для одягу, а на вихідні запланував шопінг, якого я боялася. Не збираюся одягатися так, як подобається йому.
Приїхавши додому, сідаємо вечеряти. Лук’ян швидко їсть, хвалить мої кулінарні здібності, проте я бачу, що йому хочеться зовсім не цього. Чоловік відсуває тарілку вбік та терпляче чекає поки я доїм. Навмисно дражню його. Не поспішаю, ретельно пережовую. Розстібаю блискавку на кофті, демонструю короткий чорний топ. Беру до рук гарячий чай та дую на напій. У Лук’яна закінчується терпіння. Він підіймається та стає позаду мене. Нахиляється. П’янко цілує в шию, залишаючи вологі сліди на шкірі. Я кладу чашку на стіл. Повертаю голову та підставляю вуста для поцілунку. Лук’ян одразу захоплює їх губами у солодкий полон. Його руки хазяйнують на моєму тілі та змушують підвестися. Чоловік наступає. Не перериваючи поцілунку, тягне до спальні. Я хитаю головою:
— Зачекай, потрібно помити посуд.
— Потім.
Він знімає з мене кофту та жбурляє на стілець. Квапливо заціловує губи, породжуючи спеку навколо. Не розумію в яку мить ми опиняємося в спальні на ліжку. Я млію від його пестощів, дотиків, поцілунків. Я відчуваю, що поруч моя людина. Повністю розчиняюся у ньому, у животі вибухають феєрверки. Розімліла, швидко засинаю у гарячих обіймах.

Лук’ян
Аліна спить і мені не хочеться її відпускати. Але телефон уже кілька разів спалахував світлом, сповіщаючи про повідомлення. Беззвучний режим дозволяє приховати це від Аліни. Встаю з ліжка, беру телефон та йду до ванної кімнати. Закриваю двері на замок. На екрані купа повідомлень від Зої та три пропущені дзвінки. Відколи Аліна до мене переїхала, я не бачився із Зоєю. Знаю, з нею все гаразд, Борис доповідає про кожний її крок. На годиннику за північ. Напевно, вона уже спить. Швидко друкую повідомлення: “Все добре, багато роботи. Завтра зателефоную. Цьом”.
Розумію, із Зоєю потрібно щось вирішувати, якщо я хочу будувати своє майбутнє з Аліною. Проте Зоя може сказати зайве, а Аліні це знати не потрібно. Вранці відводжу свою дівчину на навчання та їду до офісу. Через годину в кабінет вривається Зоя. Вона завжди заходить без повідомлення секретарки про візит. Слідом за нею крокує хлопець у світлих джинсах та піджаку. Я напружуюся, відводжу погляд від ноутбука. Зоя підходить та безцеремонно цілує мене в щоки:
— Лук’яне! Нарешті я тебе спіймала. Через твою вічну зайнятість вже й забула, який ти маєш вигляд, — Зоя сідає у крісло навпроти, а на сусідньому вмощується її супутник, з якого я не відводжу прискіпливого погляду. Зоя закидає ногу на коліно, — знайомтеся, це Лук’ян, а це Кирило. Кирило менеджер і він допомагатиме мені відкрити салон.
Я зіщулюю очі. Шмаркача з білявим волоссям зачесаним назад, без шкарпеток, взутого у білі кросівки, у вусі якого красується сережка, а на шиї золотий ланцюжок, навряд чи можна назвати досвідченим менеджером. Мабуть, пройдисвіт, який вирішив скористатися наївністю Зої. Він підводиться та простягає руку. Я тисну її. Відкидаюся на спинку крісла:
— І який у вас досвід, Кириле?
— Я відкривав ресторан “Феєрія”, медичний центр “Здоров’я” та піцерію “Сеньйора”.
Всі перелічені заклади мені не знайомі. Це ще більше насторожує. У його блакитних очах виблискують хитринки. Цей хлопець не викликає довіри й занадто юний. Я злегка нахиляюся вперед:
— І чому такий цінний працівник не залишився працювати в одному з цих закладів?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍