Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Про те, щоб завести справжнього кота, ясна річ, рудого, в ідеалі схожого на Гарфілда, я теж думала. І от якби завела без роздумів, у мене був би кіт. Але щойно починала уявляти, як зміниться моє життя з появою котика, скільки всього потрібно робити для нього, одразу ж ця ідея починала здаватися мені не такою вже й чудовою. Крім того, буває, що ми з «Dance of soule» їдемо кудись на кілька днів. І що тоді робити з Гарфілдом?  Щоразу відвозити до мами? Але ж у домі кота вона не потерпить. Так, у нас там дворик із садочком досить просторий і затишний, та навряд чи квартирному котикові сподобається життя на дворі. Ні, не буде в мене котика, як ніколи не було й песика, про якого я, як, мабуть, кожна друга дитина на світі, мріяла років до десяти. Так, до десяти, бо коли ми всією родиною ходили на день народження мого однокласника, нашого сусіда, якому саме виповнювалося десять, я вперше побачила і зрозуміла, що мамина алергія на хутро – це не просто слова. Ми тоді пізно поверталися додому, господар уже відпустив їхнього Шнурка (такі клички не забуваються), і той здоровенний алабай підбіг до мами й почав лащитися (теж мені охоронець). І хоч батько швиденько відтягнув його від неї, коли ми прийшли додому, в мами вже були набряклі червоні очі, з яких безперервним потоком сочилися сльози. Вона випила щось протиалергенне, десь за годину їй полегшало. Але наступного дня на руках з’явилася купа дрібних прищиків. З того часу я більше ніколи не згадувала про те, щоб завести собачку. Та й взагалі намагалася не згадувати вдома про жодних тварин, навіть канал перемикала, коли там показували когось пухнастого. Розумію, то вже крайнощі, в які навіть моя мама не впадала, але от настільки сильним було моє враження від того, що я побачила справжній прояв її алергії. Мені зовсім не хотілося додавати мамі нових страждань. 

Найкращі коти для моєї квартири – це ті, вишиті бісером. І подивитися приємно, і годувати не треба, змінювати котячий туалет, підклеювати подерті шпалери, маскувати затяжки на гардинах і м’яких меблях. Усе ж таки свою оселю я люблю більше, ніж домашніх тварин.

 Дві кімнати – цілком достатньо навіть для прийому гостей. Плюс кухня, у якій хоч вальс танцюй. Я не фанат вишуканого куховарства, тому вона в мене не загромаджена десятком шафок та нависаючими черпаками, сковорідками, лопаточками. Лише найнеобхідніше – плита, мийка, між ними кухонний стіл, в якому поміщаються обидві мої каструлі та вафельниця, з десяток тарілок (на випадок гостей) і стільки ж ножів, виделок, ложок. Ще холодильник, високий і вузенький. Не знаю точно, навіщо він мені, бо найчастіше в ньому зберігається хіба що упаковка сиру та кілька фруктів. Я звикла купувати рівно стільки продуктів, скільки мені знадобиться на найближчі дві-три доби. Але ж як без холодильника людині ХХІ століття? 

На столі живе мій домашній улюбленець − електрочайник. Я назвала його Зусік – таке ласкаве скорочення від імені бренду. Зусік робив для мене чай так часто, як мені того бажалося. Я всідалася зі своєю незмінною фіолетовою чашкою за обідній столик біля вікна й могла сидіти так годину чи й більше, дивлячись з висоти п’ятого поверху на місто, щось згадуючи, про щось забуваючи, думаючи про різні речі. А життя завжди підкидало мені чимало інформації для роздумів.