Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

14
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 176
Перейти на сторінку:

          Знову жахливе відчуття оповило Родіона Михайловича. Свідомість стала відпадати, увесь світ став чужим. Все перетворювалось на сон. Серце колотилось, наче збісне, а тіло покривалось гарячим потом. Різні кінцівки водночас забились в судомі. Родіон вперше стикнувся з подібним, тому він не знав, що робити. Тепер залишалась ще мить, щоб згубитись в цій реальності. Біль в пальці наростав, тепер він теж судомно забився. В голову вдарила перша хвиля жорстокого подиху вітра, за нею друга… Зробити вже нічого не можна. Тоді гармонія. Ось що бачив Родіон Михайлович. Весь світ перетворився на первинне Боже творіння, й тільки це розуміння дозволяло йому жити, тільки тоді він усвідомив величність цього Творіння. Але довго цього витерпіти неможливо. Стається третій подих, третя хвиля… Цей проклятий легіт… На все про все п’ять секунд. Члени невпинно зводить, наступає паніка. Піт долі лобом. Карі очі стали пустими чорними цятками – наче хтось у них залив чорнило. Далі кінець. Баста. Забуття.

 

*  *  *

 

         Темрява. Якщо спочатку було Слово, то перед ним була темрява. Темрява – теж матерія, теж частина нашого існування. Бог сотворив першим ділом світло для того, щоб згинула темрява. Але матеріальний світ, тим не менш, має темряву. Коли ми закриваємо очі, ми теж бачимо темінь, але це не та темінь, що була спочатку. Темряву, що була спочатку, ми ніяк не можемо знати й пам’ятати, бо вона поза пам’яттю та свідомістю. Ця темрява може бути в людини тоді, коли вона не має свідомості, наприклад знаходиться в наркозі (саме тому люди в наркозі не відчувають болі, бо в ті хвилини центром їхнього фізичного тіла є темрява, що була на початку Творіння). Рівно в такій же темряві знаходився зараз Родіон Михайлович.

         При цьому, звісно, не можна сказати від лиця самого Родіона, що він знаходився в темряві, адже людина, як вже говорилось, не спроможна її ні відчувати, ні бачити. На все здатний тільки Бог. Тільки Він може повернути світло Творіння до Родіона. Так саме і сталось, але наш герой тоді опинився не в своєму старому доброму кабінеті, а на зовсім іншому, незнайомому місці.

         В цьому місці витав в повітрі порох та смерділо дохлими мишами – Родіон це одразу відчув. Тоді він розплющив очі. Перше, що він побачив – денне небо, оперезане величезними тучами. Десь далеко розривався грім. Родіон Михайлович відчув, що спина його прогинається під чимсь дуже твердим та гострим. Виявилось, він лежав на каміннях та на залишках якоїсь розбитої будівлі. Родіон піднявся: ні голова, ні спина зовсім не боліли. Його оточували суцільні руїни. Місце, в якому він тепер знаходився, походило на храм, особливо якщо звернути увагу на ікону, що побитою лежала позад Родіона. Але більше нічого не лишилось. Це було схоже на наслідок килимового бомбардування; тільки жовтава кіптява туманилась тут. У всьому іншому каміння на камінню не лежало.

         Родіон Михайлович обережно став на ноги. Його оточувала безмежна пустка, та судячи з усього, він знаходився на певній височині. Він став пробиратись крізь груди розбитого каміння, деякі з яких мали дуже гострі кутки. Вийшовши із завалів, він помітив, що має зовсім інший одяг, – однак то були скоріше справжні шати, подібні до тих, які носив малий Ісус на його іконі: жовту накидку на правому плечі та білу сорочку, яка, до речі, зовсім не забруднилась від лежання на пилявому камінні. Постоявши трошки, озирнувшись, окинувши оком пустий горизонт, Родіон Михайлович направився туди, де, як він тоді думав, повинен бути спуск в низину.

         При цьому він зовсім не боявся тут ходити. Так, він загалом губився, та дивувався цьому місцю, але до нього приходило розуміння, що йому звідси, певно, не вибратись, й саме це радувало Родіона Михайловича, бо нарешті він мав нагоду опинитись десь зовсім далеко його дійсного життя, – а він це знав, бо місце це було зовсім йому незнайоме, і шати натякали лиш на те, що він має тут особливий статус.

         Його оточував сухий чагарник, й усе здавалось схожим на пустелю, навіть спека нещадно вдаряла в голову. Все ж, Родіон Михайлович продовжував крокувати, тим більше шляхів було безліч, та водночас їх не було зовсім, бо Родіон не відав, куди ведуть його ноги.

         Спека. Ось головний теперішній опонент Родіона Михайловича. Він йшов вже близько десяти хвилин, але пустеля не скінчалась. Ноги, тим не менш, тягли його далі. Ще через хвилину він підняв голову, та побачив чудернацьке видіння, міраж: горизонт став розпливатись, та все змінилось: перед очима в секунді виявлялись сірі прямокутні будинки, а пустеля перетворилась на вузеньку околичку. Саме тоді цікавість Родіона перетворилась на істинний страх. Околиця, забита з обох боків рядом двоповерхових будинків, була наповнена голодним людом. На узбіччях, на порогах будинків, люто кричали діти із здутими від голоду животами. В цей час землю оповила жорстока спека, й із погорілої шкіри численної челяді просочувався смердючий піт. Жінки задихались від сліз, а чоловіки забивались в кутки, із надією очікуючи швидкої смерті, бо смерть в той мент була головним спасінням для цих людей. Вулиця та була дуже довгою та мала перехрестя.

         Родіон Михайлович жахнувся тому, що нікому тоді не вдалось врятуватися від мук; кожен мав або здутий живіт, або походив на живий скелет, скрючений жагучим болем. Іконописець зовсім забув про пустелю, про руїни храму, – його непокоїло, що ж сталося з цим сердешним народом. Роздумуючи, він хапався за голову, коли спостерігав за тим, що тут відбувалось: вмираючі, покриті численними язвами люди лежали на трупах, від яких, в свою чергу, сходив незнаний ще, на щастя, Родіону сморід. До речі, також він дивувався тому, що його зовсім ніхто не помічав; він стояв посеред людей, але на нього й оком не мигнули. Тож, Родіон рішив підійти до одного з сердешних, але зробивши це, він зрештою не зміг стримати сліз. Видно, він був невидимим для них, й будь-які його доторкання й допомога є марними. Що гірше: бути смердючим жебраком, якого обходять пани, чи бути погордливим, зарозумілим паном, на якого не звертають уваги навіть жебраки? В той момент Родіон Михайлович беззаперечно обрав би останнє. Він почував себе Нероном в день його смерті, наче вигукуючи: «Я не маю ні друзів, ні ворогів!». Це було чимсь нестерпним, й він мусив проходити повз, та із жахом споглядати за цим пеклом.

1 ... 44 45 46 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сироти долі, Olexander Sakal"