Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Найперше потрібно було додати складки та нерівності на туніці Богоматері. Руський, канонічний стиль передбачували складний, кропіткий процес «лініювання». Все ж, академічний стиль в першу чергу опирається на реалізм, тому тих складок на одягу тут набагато менше. Підкреслюючи їх на одязі чорним кольором: вугіллям, Родіон Михайлович знав, що ми можемо бачити нерівності тільки тому, що вони віддають відповідну тінь. Звичайно, те ж саме робилося з сорочечкою й накидкою Ісуса. Загалом, в іконописців процес «лініювання» займає найбільше часу та сил. Щоб розуміти, як правильно це робити – потрібен великий досвід та особливе відчуття, так сказати художня імпровізація.

         Закінчивши лініювання, яке ми насправді описували якомога стисліше, тому що насправді в Родіона Михайловича це зайняло майже півгодини, він задоволено видихнув. На той момент лавра вже була закритою, однак йому дозволялось по його ж бажанню залишатись в іконописній на всю ніч, як робітнику Києво-Печерської лаври.

         Тоді Родіон Михайлович подивився на зроблену його рукою ікону. Ще на етапі розкриття вона мала свої особливі кольори й тон, й стерти їх з цього матеріального світу міг лише вогонь, однак з голови, як ідея, ікона не могла щезнути. Це особливе відчуття неповторності й самобутності в будь-якому мистецтві завше надихало його. Однак від натхнення Родіона не залишилось й сліду, коли в кабінет раптово увірвався він.

         Андрій Прокопович стояв в дверях в галантному костюмі, з причесаним волоссям, локони якого акуратно спадали на шию молодика. Родіон Михайлович неймовірно злякався, побачивши його, а особливо коли вглядівся в докірливий погляд. Іконописець зрозумів, що змусив його чекати на ікону надто довго, а як уже він підозрював – Андрій Прокопович це точно не та людина, яку варто розчаровувати. Саме тому в той мент Родіон Михайлович став відчувати, що його життю загрожує небезпека. Він позадкував в самісінький кут кабінету, вишукуючи опори. Знайшовши багряний, лакований комод, він став терпеливо очікувати наступних дій зі сторони Андрія.

         – Якщо ти вважаєш, що я прийшов невчасно, то я тобі скажу, що в свою чергу так не вважаю, – сказав він, від чогось знімаючи з себе темний піджак. Тепер на ньому залишилась біла сорочка зі складчастим жабо. Піджака він кинув на робочий стіл позаду мольберта.

         – Не бійся, Родіоне! Я такий же творець, як і ти. Ти не підозрюєш, що ми з тобою подібні Богу? Ні? Зрівнюватися з Богом – гордість, проте інколи бути гордим – дуже корисно, хоч Господеві, як головному панові, це не надто подобається. Та я хотів поговорити про інше. Про ідеї. Здається, ця ікона, яку ти зараз пишеш, почалась з ідеї. Ти ж планував, уявляв, якою вона повинна бути? А думка твоя – це ж слово, так? А Слово є Початком. Виходить, що світ цей, це також ідея. Ідея болі, ідея краси, – розказуючи, Андрій Прокопович закатував рукави та підбирав собі пензлики й щось змішував на палітрі. – Тільки уяви собі, Родіоне! Можна подумати, що людина не спроможна творити ідеї, як головний Творець, проте насправді кожен з нас здатний на це. Знаєш, це так же природньо для людини, як дихати повітрям. Ми досконаліші за Архангелів. Ми частина Творіння, але маємо право творити власну ідею; однак жодна з них не може бути істинною, тому що істинною є тільки ідея, сотворена Богом, – він видихнув. – Все ж, на Землі є ідеї, що живуть вічно. Творча ідея вічно живе в кожному смертному, – тоді він різко перевів погляд на зляканого цією тирадою Родіона Михайловича. – Моя ж ідея житиме до кінця днів людських.

         В свою чергу Родіон не розумів, та й не хотів розуміти, про яку ідею говорить Андрій Прокопович. Найбільше йому хотілося втекти з цього пекла, який, як йому чувалося, на нього насувається. Тоді він не міг не помітити, що на даний момент він сидить на комоді в самому кутку, та ледве може тримати своє тіло. Різні кінцівки стали зводити короткі судоми, а великий палець правої руки став від чогось боліти. Андрій загнав його в пастку, й тепер йому не вибратись. Ніколи. Але цей звір не мовчав. Він продовжував балакати щось про свої ідеї. В той момент найшла на Родіона страшна напасть, й зір його затупився. Тоді вбачив він коротенькі роги ягняти, що виходять з голови Андрія Прокоповича, а мова стала в нього зовсім незрозуміла, як мова вавилонська, коли Бог змішав людські слова, але тон він мав величний та страшний, як драконячий. Потрібно сказати, що продовжувалось це відчуття недовго. Це було подібне до подиху вітру, до короткого віяння. Та коли все пройшло, то став Родіон Михайлович чувати наступне:

         – В моїй фамілії дуже любили малювати. Завжди. Але ти знаєш хто був першим в моєму роду? Знаєш! І той хто був початківцем роду мого, мав батька, який поділив своїм синам землю. Початківець роду мого отримав землю поблизу моря, але був непокірним до свого батька. Певно, через це ти можливо вважаєш, що я надто недобрий в словах. – тоді він почав щось малювати на іконі. – Ти ж був в Єрусалимі?

         – Так, – ледь зійшло з уст Родіона Михайловича.

         – І я там був. Більш того – я там жив. Проте я пішов звідти, бо мене там не надто любили. Я народився в бруді. Скажу тобі, що в той час, коли я був малим, Єрусалим мало відрізнявся від самого пекла; принаймні для мене. Так, я жебрав; жебрав у долині Геєни. Але мене обходили, як смердюче сміття. Іноді мені було так голодно, що я їв дощових червів. Мене багато били, але рани мої зціліли, як рани мого пана. Мені бувало гірше, ніж тобі.

         – Коли я замовляв в тебе ікону, – продовжував Андрій Прокопович, – я хотів ще тобі сказати, що я насправді добрий художник. Але втримався, бо зрозумів, що це буде аргумент, щоб ти не писав для мене. Однак я справді не можу писати ікони. В них є особлива ідея, відсутня в іншому виді мистецтва. Це не живопис, це не портрет, і на жаль, в цьому разі я можу тільки, свого роду, спотворити її. Але ти ж не проти? Так, це ж моє замовлення, тому я можу робити все, що забажаю. Тільки я бачу, що ніч на тебе діє, Родіоне. Ти втомлений, і тобі зараз не варто силитись проти сну. Йди йому назустріч.