Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

У світлі сірого похмурого світанку вони анітрохи не нагадували людей, однак дівчина знала, що у них добрі та щирі серця.

— Наш сусід подарував нам трьох коней; вони мандрували далі, ніж ми. Ці коні знайдуть шлях до його дому, — сказала перша жінка. Вона підійшла до краю галявини і голосно та різко свиснула.

— До його дому? — здивувалася дівчина. — Я думала, що на шляху до палацу тролів зустріну інших жінок, які втратили коханих.

Найстарша похитала головою:

— Чимало жінок пройшли повз нашу хату за останні роки, але нам невідомо, що з ними сталося. Ми допомогли тим, хто був з нами ввічливий, і зачинили двері перед злими та невихованими.

— Ага, — дівчина раптом відчула вдячність до своїх батьків за те, що добре її виховали. Гарячі вечеря та сніданок, які вона з’їла у хатині, а також тепло від вогню та м’яке ліжко зробили дива — вона почувалася менше втомленою.

— Ось твій пакунок, — сказала перша жінка, даючи їй клунок. — Ми склали сюди яблука, хліб і трошки сиру.

— Ой, дякую вам! — дівчина почувалася трохи винною: адже вона не була такою старою, та й Роло завжди міг щось для неї вполювати. — А як же ви? Чи вам вистачить їжі?

— Звісно, дитинко, — сказала Найстарша. — Але це ще не все, — владним жестом вона вказала на клунок. — Покажи їй, — звернулася вона до першої бабусі.

— Це баночка з яблучним повидлом, — сказала перша стара, відкриваючи рюкзак і показуючи дівчині цей подарунок. Баночка нагадувала яблуко, а повидло всередині сяяло, немов щире золото. — Ця банка вирізьблена із кришталю, — гордо сказала стара. Тоді вийняла з клунка гребінці для чесання вовни, зроблені зі щирого золота та прикрашені коштовним камінням. — Гребінці для чесання вовни і клубок нової вовни — це тобі від другої моєї приятельки, — стоячи осторонь, друга стара схвально кивнула і присвиснула. — А це — від мене, — сказала Найстарша. Вона щось намацала всередині клунка й врешті витягла звідти золоте веретено, таке ж розкішне, як і гребінці для чесання вовни. — Старій жінці вже не потрібні такі причандалля. Але якщо хочеш зачарувати тролячу принцесу…

Дівчині пригадався крижаний палац і усі його кімнати, що були наповнені ковадлами та шпицями. Вона усміхнулася.

— Чудово, — сказала вона. — А Това була ввічливою? Ви їй також допомогли?

Дівчині дуже хотілося більше дізнатися про кохану Ганса Пітера. І про те, чи вона вижила, і про те, якою людиною була.

— Това була хорошою дівчиною, — сказала перша стара з усмішкою, зав’язуючи клунок. — Ми дали їй корисні подарунки.

Найстаріша усміхнулася дівчині. Та раптом її старезне лице змінилося:

— Так само, як і тобі, ми дали їй зброю. Тобі залишилося лише зрозуміти, як цю зброю застосувати, — сказала вона.

У серці дівчини раптом зародився сумнів.

— Думаєте, я справді дійду до палацу? — запитала вона.

Стара промовчала. Її гачкуваті пальці торкнулися щоки дівчини. Вони були такі легкі, немов сніжинки, що падають з небес.

— Так, — сказала вона, й уже обидві долоні-пір’їнки спочили на щоках у дівчини. — Ти знайдеш палац на схід від сонця і на захід від місяця, бідолашна дівчинко! — вона похитала головою, й обидві її коси заколихалися.

— Але чи вдасться мені звільнити мого принца?

— Якби ж я знала.

Дівчина тяжко зітхнула.

— А тепер іди, — сказала Найстарша, опускаючи свої старі руки додолу. — Ти ще надто молода, щоб впадати у розпач. Ми позичимо тобі своїх коней, і вони віднесуть тебе туди, де живе східний вітер.

— Східний вітер? — дівчина вибалушила очі на Найстаршу.

— Так, — сказала вона. — Хто ж іще може жити на цих безлюдних просторах?

Третя стара і собі присвиснула, стоячи на краю галявини, — і з лісу галопом примчали трійко баских коней. Перший був чорний, як смола, другий — сірий, як грозова хмара, а третій — білий, як сніг, з криваво-червоною гривою та хвостом.

— Це Х’яртан, — сказала перша стара, поплескуючи чорного коня.

Дівчину вразило ім’я чорного коня. Спершу воно видалося дуже лагідним, але коли бабуся наблизилася до коня і заговорила до нього північною мовою, дівчина раптом зрозуміла, що це ім’я означає «безсердечний».

Стара помітила вираз обличчя дівчини і присвиснула:

— Коли я отримала цього коня, то проклинала свою долю, — сказала вона. — Їдь на ньому так далеко, як тільки зможеш, а тоді покрути йому ліве вухо і відправ назад додому.

— Після цього осідлай мого Фальскура, — сказала друга стара, і поплескала свого сірого коня по плечу.

— Фальскура?

Ще одне дивне ім’я.

— Атож, — усміхнулася стара. — Його так назвали не через його вдачу, а через зневіру, яка привела мене сюди. Цей кінь заслуговує на довіру. Мчи на ньому так довго, як тільки зможеш — він сильніший і швидший, ніж його брат Х’яртан. А коли він почне сповільнювати ходу, покрути йому праве вухо і відпусти назад додому.

— А тоді сідлай мого любого Фанготура, — сказала Найстарша.

— Той, що вселяє надію? — беручи до уваги імена попередніх коней, це ім’я видавалося їй незвичним.

— Дитино, ніколи не можна втрачати надії, — сказала стародавня принцеса. — Навіть коли здається, що все втрачено.

Намагаючись знову не зітхнути, бо ж вона була занадто молодою для зітхань, дівчина осідлала Х’яртана. Їй ще ніколи не доводилося їздити на коні, однак, попри незграбне борсання, Х’яртан стояв непорушно. Його спина була вужчою, аніж спина її ізбйорна, хутро — гладеньким, а грива — густою, тому дівчина подумала, що зможе за неї триматися. Вона закинула рюкзак собі на плечі, переконалася, що Роло поруч і готовий до мандрівки, а тоді усміхнулася трьом бабусям.

— Дякую вам, любі мої тітоньки, — сказала вона.

Вони усміхнулися їй у відповідь, і на коротку мить примари втраченої краси торкнулися їхніх облич.

— Бог на поміч, дитино, — сказала Найстарша. — Коли доїдеш до помешкання нашого сусіда, полоскочи Фанготура під підборіддям, і він знайде шлях додому.

Перша бабуся поплескала дівчину по коліні, тоді її рука опустилися нижче і вона ляснула коня по крижах:

— Їдь!

Х’яртан пронизливо заіржав і помчав на північний схід. Роло та двійко інших коней побігли слідом за ним. Дівчина щільно