Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

притулилася до Х’яртанової гриви і лишень молилася, щоб гілки не шмагали її обличчя. Адже так можна і осліпнути! Вона з жахом подумала, що, можливо, саме це і сталося зі стародавньою принцесою. Тому опустила голову якомога нижче і заховала обличчя у білому капюшоні свитки. За якийсь час її м’язи затерпли. Коли минуло ще кільканадцять годин, дівчина спробувала зупинити Х’яртана, щоб перепочити, але це виявилося неможливим. Їй спало на гадку, що можна було б зіскочити з його спини. Однак сніг виглядав надто твердим, тому вона відкинула цю думку і продовжила свій шлях.

Щоб якось згаяти час, дівчина втішалася спогадами про свого принца-ведмедя. Згадувала той час, який вони провели разом, їхні розмови про п’єси та вірші, а також дитячі історії, які вона йому розповідала. Пригадалося, як розповіла йому про свою зустріч із білим оленем. Окрім ведмедя, лише Ганс Пітер знав про неї. Проте ця історія зовсім не здивувала ізбйорна. Думки про білого оленя нагадали їй про власне ім’я. Дівчина, у серці якої було найпрекрасніше ім’я з усіх на світі, набралася рішучості. Вона знайде палац на схід від сонця, на захід від місяця. Вона спокутує провину за свій вчинок і зробить так, щоб у принца все було добре. Вона відшукає Тову і поверне її Гансові Пітерові, адже це зробить його щасливим. Без сумніву, хтось, хто товаришував із фавнами та ізбйорнами і хто мандрував далекими світами, мусив досягти успіху. Безперечно, їй це вдасться. Вона прошепотіла своє ім’я. Х’яртан летів крізь хащі, його брати бігли позаду. Скавулячи, Роло побіг ще швидше, щоб встигати за жеребцем. Дівчина міцно трималася за гриву. Земля бігла у них під ногами і зникала вдалині.

Розділ 25

Вітру не потрібен перекладач. Він розмовляє мовами людей, звірів, птахів, каміння, дерев, землі, неба, і води. Йому не потрібно їсти чи спати або ж ховатися від негоди. Він і є погода.

Він — живий.

Східний вітер живе посеред дерев у темному лісі. Дерева тут ніколи не виростають високими, бо надто вітряно. Але вони виростають сильними. У них дуже міцне коріння, а стовбури — тверді, немов каміння. Їхнє гілля, погнуте і покручене, відхиляючись від стовбура під неймовірними кутами, переплелося, немов кучерявий дим.

Кінь Найстаршої принцеси сповільнив ходу, коли вони наблизилися до дивного лісу. Тепер дівчина могла сидіти, випроставши спину. Вона оглядала чудернацькі живі скульптури, що їх оточували. Роло, важко дихаючи, заледве волік за ними лапи. У його хутрі заплутались дрібні гілочки та сухе листя; маленькі сніжинки піймалися на пухнастий покрив його стегон і хвоста.

На землі не було снігу, однак він, роздмуханий вітром, лежав на гілках дерев. Земля виглядала голою… На ній не було ані гілок, ані ялинкової хвої. Вони підійшли до великого каменя (завбільшки з дві людини!) з гладенькою поверхнею, що формою нагадував трон. Фанготур зупинився, і дівчина зісковзнула з його широкої блідої спини.

Якийсь час усі троє стояли непорушно. Кінь, звісно, подумав, що виконав своє завдання, і тому відмовлявся йти далі. Дівчина сумнівалася, чи варто відсилати жеребця назад, а Роло був дуже радий, що вони нарешті зупинилися. Він миттю впав на землю і заснув міцним сном.

— Агов, — врешті зважилась загукати дівчина. — Східний вітре? Три старі… Бабусі… Які доводяться тобі сусідами, прислали мене сюди.

Правду кажучи, дівчина не сподівалася побачити нічого іншого, окрім незвичайної людини. Можливо, сильного чоловіка; скоріш за все, якогось дивака. Але в будь-якому випадку — людину. Бабусі говорили, що їхній сусід — східний вітер, однак дівчина не сприйняла цього буквально. Колись Ярл розповідав своїм дітям казки про видатних героїв і стародавніх богів, які летіли в бій на спині вітру, але дівчина підозрювала, що герої, якщо вони таки існували, всього лиш їздили на конях, як і всі інші.

А зараз вона стояла посеред чужого краю і кликала східний вітер. Неймовірно стомлена тілом і духом, вона сподівалася, що той, хто відгукнеться на її крик, матиме сани, на яких вона зможе продовжити свою мандрівку. Але, звичайно, якщо той хтось погодиться їй допомогти.

Раптом повітря закружляло довкола неї з такою шаленою швидкістю, що її коси від того кружляння розплелися, а волосся розкуйовдилося. Фанготур схилив голову і мимоволі притис вуха, але не побіг навтьоки. Роло подивився вгору, гаркнув, похитуючись, встав на усі свої чотири лапи і підійшов до господині, захищаючи її. Дівчина міцніше притулилася до конячої гриви, заплющила очі та спробувала захистити себе від крихітних шматочків льоду та бруду чи то, може, снігу, що летіли їй в обличчя.

Коли довкола все втихомирилося, вона розплющила очі. Східний вітер сидів на своєму троні. Він зовсім не нагадував людину, бо не був людиною. Це був величезний вихор сухого листя, гілок, туману, диму, пилу, дощу, котрий, кружляючи, згуртувався у фігуру вовка, що сидів на кам’яному троні.

— Що ти тут робиш, людська істото? — голос завив, зашепотів і зашелестів їй у вухо, подих вітру пронісся вздовж її тіла туди й назад.

— Ти існуєш, — видихнула вона і якусь мить не могла більше нічого вимовити. А коли дар мови до неї повернувся, вона сказала:

— Я шукаю палац, розташований на схід від сонця і на захід від місяця.

Східний вітер страшенно затремтів і розлетівся на дрібні частинки, а тоді знову зібрався у форму вовка.

— Навіщо тобі туди іти?

— Я жила у крижаному палаці із принцом, що був ізбйорном. Через мене він тепер змушений одружитися із тролівною-королівною, і я хочу врятувати його.

— Ці смертні істоти такі дивні, — задумався вітер. — Ось іще одна шукає свого судженого, якого заледве знає.

— Чи ти допомагав Тові?

— Так, здається так її звали. Я переніс її на рівнину, де мешкає західний вітер.

Від цієї новини у дівчини опустилися руки.

— То ти не знаєш дороги до палацу тролів?

— Мені ніколи не доводилося дмухати так далеко. Та я ніколи й не прагнув туди летіти. Магія тролів — дуже люта, і навіть вітри не можуть захиститися від неї. Було б краще, якби ти взяла приклад з моїх сусідок: побудувала би собі хатку і залишилася жити там, куди доля привела тебе.

— Я не можу, — сказала дівчина із запалом, трясучи головою. — Я повинна знайти палац. Я повинна звільнити принца. Я мушу.

— Якщо це тобі допоможе, я можу віднести тебе туди,