Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

не переслідують, тож дещо сповільнив ходу, проте не встиг полегшено зітхнути, як увіч зіткнувся з новим лихом. Його лампадка повільно згасала, мине ще трохи часу — і він опиниться у непроглядній темряві без жодної надії знайти вихід.

Коли світло остаточно згасло, він поволі побрів крізь пітьму, молячись Великим Древнім і благаючи їх про бодай якусь допомогу. Час від часу він відчував, як кам’яна підлога йде вгору, чи спускається вниз, а раз спіткнувся об сходинку, бозна навіщо видовбану в підлозі. Що далі він заходив, то вологішим ставало повітря, а натрапляючи на перехрестя чи роздоріжжя, Картер обирав прохід, який не йшов униз. Утім, скидалося на те, що його шлях стелиться все ж углиб: замогильний сморід і хрустка селітра, якою були вкриті ослизлі стіни, свідчили, що він опускається в саме нутро мерзенного плоскогір’я Ленґ. Проте не було жодного знаку, який би попереджав про наближення того, на що він, зрештою, наразився: це просто сталося, а з ним прийшли жах, шок і невимовний хаос. Ось він іще поволі просувається слизькою і практично рівною підлогою, а вже наступної миті — летить, аж паморочиться у голові, летить у темряву провалившись у вертикальну яму, яка перетинає коридор.

Він не міг сказати, скільки часу отак летів униз, проте, здавалося минули цілі години запаморочення, нудоти і неймовірного. А тоді він збагнув, що спинився і над головою в нього відсвічують хмари північної ночі. Навколо були тільки зруйновані стіни та потрощені колони, крізь бруківку, на якій він лежав, пробивалася трава, плити були розколоті чагарями і могутнім корінням. Позаду нього здіймалася прямовисна базальтова скеля без верхівки, на її темній стіні були вирізьблені огидні сцени, а посередині зяяв пітьмою склепінчастий вхід до чорних нутрощів, з яких він випав. Попереду тяглися подвійні ряди колон, їхніх уламків та залишки п’єдесталів — мабуть, колись це була широка вулиця; вази і басейни вздовж дороги свідчили, що то була садова алея. Ген попереду ряд колон розділявся надвоє, окреслюючи простору круглу площу, і на цій площі, під ледве світними нічними хмарами, височіли дві страхітливі постаті. То були величезні крилаті леви з діориту, а між ними чаїлися морок і тінь. На цілих двадцять футів вони підняли свої гротескні, неушкоджені голови, зі знущальним вишкіром розглядаючи руїни, що їх оточували. О, Картер добре знав, що воно таке, бо у легендах згадувалась тільки одна така двійня. То були незмінні вартові Великої Безодні, а ці темні руїни направду були правічним Саркомандом.

Перше, що зробив Картер, це загородив і забарикадував прохід, що вів углиб скелі, шматками каміння і уламками металу, які валялись довкруж. Він не хотів, щоб хтось із жахливого монастиря на Ленґу рушив за ним назирці, бо попереду на нього й без того чигало багато небезпек. Він не мав жодного уявлення, як від Саркоманда дістатися до населених земель краю снів; спускатися в печери до упирів також не мало жодного сенсу, бо вони про це відали не більше за нього. Ті троє упирів, які вивели його з міста ґуґів у зовнішній світ, не знали, як на зворотній дорозі досягти Саркоманда, але планували розпитати про це старих купців у Дайлет-Ліні. Картера не дуже приваблювала думка знову повертатися до підземного світу ґуґів, знову ризикувати й підніматися пекельною вежею Кот, її циклопічними східцями, що ведуть до чарівного лісу, проте розумів, що якщо жоден інший план не спрацює, то доведеться зважитися і на цей. Він боявся йти через плоскогір’я Ленґ без жодної сторонньої допомоги, та ще й повз той самітний монастир, бо ж у верховного жерця, либонь, повсюди чимало шпигів, а дорогою чигають шантаки і невідомо що ще. Якби була змога дістати корабель, він міг би поплисти в Інґанок повз ту щербату страхітливу скелю серед моря, бо, судячи з доісторичних фресок у монастирському лабіринті, та жахлива місцина лежить недалеко від базальтових копалень Саркоманда. Але геть неможливо було знайти човен у цьому місті, яке вже цілі еони стояло пусткою, а сам він навряд чи здужав би зробити бодай якесь суденце.

Отак розмірковував Рендольф Картер, коли до нього прийшло усвідомлення того, що він бачить те, чого раніше не помітив. Перед ним простягався величезний мертвий обшир легендарного Саркоманда, з усіма його зруйнованими колонами, розкришеними сфінксами на склепіннях брам, титанічними каменями та монструозними крилатими левами, відтіненими нудотним сяйвом нічних хмар. Тепер же ген попереду і праворуч він бачив світіння, випромінюване вочевидь не хмарами, і зрозумів, що він не сам у цій тиші мертвого міста. Відсвіти то яскравішали, то пригасали, мінячись зеленавими півтонами, від яких ставало лише тривожніше. А коли Картер підкрався ближче, спустившись униз захаращеною вулицею і протиснувшись поміж повалених стін, то побачив, що біля причалів палає вогнище, біля якого скупчилось чимало дивних постатей, і відчув, що повітря тут просякнуло запахом смерті. Трохи звіддалік серед маслянистого плюскотіння вод у бухті на якорі стояв великий корабель, у якому Картер нажахано впізнав одну з тих страхітливих чорних галер з місяця.

А тоді, щойно він зібрався тихцем рушити геть від того моторошного вогнища, як побачив, що ті дивні постаті заворушилися, а з юрби пролунав незвичний звук, який Картер ні з чим не міг переплутати. Це був переляканий стогін упиря, до якого за мить доєднався справжній хор стражденних голосів. Захищений тінями жаских руїн, Картер дозволив цікавості перебороти страх і, замість тікати, рушив уперед. Перетинаючи відкриту вулицю, він, наче хробак, плазував на животі, а в іншому місці — високо піднімав ноги, щоб не здійняти шуму серед шматків роздробленого мармуру. Проте йому поки що вдавалося залишатися непоміченим, тож невдовзі він уже знайшов собі місцину попід велетенською колоною, з якої було чудово видно залите зеленим світлом місце дії. Там довкола величезного вогнища, підживлюваного гидотними ніжками місячних грибів, розсілося мерзотне коло жабоподібних місячних тварюк та їхніх рабів-напівлюдей. Деякі з цих рабів розжарювали у полум’ї наконечники дивних на вигляд списів, час від часу штрикаючи розпеченими до білого жару вістрями трьох міцно зв’язаних рабів, які лежали, корчачись від болю, перед ватажками цього гурту. З того, як ворушилися щупальця на їхніх приплюснутих мордах, Картер зробив висновок, що місячним потворам неабияк подобалось це дійство, проте як же він жахнувся, коли раптом упізнав цей відчайдушний стогін і збагнув, що ці стражденні упирі — це та сама трійця вірних провідників, які безпечно вивели його з глибин світу, а самі з чарівного лісу вирушили на пошуки Саркоманда і брами до їхніх рідних глибин.

Тих гидотних місячний потвор біля зеленого вогнища було дуже й дуже багато, і Картер розумів, що зараз не зможе вдіяти геть нічого для порятунку своїх колишніх союзників. Він і гадки не мав про те, як упирі потрапили в полон, проте здогадувався, що ці сірі жабоподібні демони почули, як вони у Дайлет-Ліні розпитували шлях на Саркоманд, і просто не захотіли, щоб ті настільки наближалися до ненависного плоскогір’я Ленґ і верховного жерця, якого годі описати. Якусь мить Картер розмірковував, як би йому краще вчинити, аж згадав, що він зовсім близько від брами до чорного королівства