Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

упирів. Тож наймудріше для нього було б зараз піти на схід, до площі, на якій стоять леви-близнюки, і спуститися в прірву, яку вони охороняють, — там-бо його точно не спіткають жахи, гірші за ті, що на поверхні, — а вже внизу знайти якихось упирів, які захочуть врятувати своїх побратимів, а може, навіть вигнати місячних потвор із їхньої чорної галери. З іншого боку, подумав він, прохід, як і всі інші брами в безодню, можуть стерегти зграї нічвидів, проте зараз він уже не мав страху перед цими безликими створіннями. Тепер він знав, що їх із упирями зв’язують непорушні угоди, а один із упирів — той самий, що колись був Пікманом, — навчив його вимовляти пароль, на який вони відгукуються.

Тож Картер знову почав тихцем скрадатися крізь руїни, поволі просуваючись у напрямку центральної площі та крилатих левів. Прокрастися геть безгучно було страшенно складно, проте, на щастя, місячні потвори були зайняті, тож не розчули шуму, який він двічі здійняв, випадково перечепившись об розкидане повсюди каміння. Нарешті діставшись відкритого простору, він уже вільніше рушив серед порослих там миршавих дерев та чагарів вересу. Велетенські леви страхітливо відсвічували у хворобливому сяйві нічних хмар, проте він рішуче простував до них, заходячи спереду — бо саме з того боку був вхід у непрозірну темряву, який вони вартували. За десять футів від нього сиділи навпочіпки ті насмішкуваті діоритові бестії, вмостившись на циклопічних п’єдесталах, укритих жахаючими барельєфами. Поміж ними лежав мощений плитами майданчик, середина якого колись була оточена оніксовою балюстрадою. Поміж двома рядами перил виднівся чорний колодязь, і невдовзі Картер побачив, що перед ним і справді зяє безодня, крізь яку у склепи жахіть ведуть вкриті селітрою та пліснявою сходи.

Жахливими були спогади про той спуск, коли час тягнувся безкінечно, а Картер у цілковитій пітьмі спускався все нижче і нижче бездонною спіраллю крутих слизьких сходів. І східці там були такі стоптані та вузенькі, такі заяложені тванню земних глибин, що будь-якої миті можна було легко зірватися і полетіти сторч головою на дно бездонної ями; не знав він також, коли і де його можуть несподівано заскочити вартові нічвиди, якщо вони взагалі ще вартували цей правічний прохід. Він вдихав задушливий сморід земних надр і розумів, що повітря цих глибин не призначене для людей. За якийсь час він збайдужів до всього і просто куняв на ходу, просуваючись уперед радше за інерцією, аніж докладаючи свідомих зусиль, він навіть не усвідомив, коли впав, а щось враз підхопило його знизу. Картер уже з величезною швидкістю летів крізь безодню, коли огидний лоскіт підказав йому, що нічвиди виконали свій обов’язок.

Прокинувшись і збагнувши, що він летить серед зграї слизьких безликих літунів, Картер пригадав гасло, яке йому назвали упирі, і пролопотав його так гучно, як лише міг, перекрикуючи свист вітру і шум польоту. І хоч кажуть, що нічвиди не наділені розумом, ефект від цього був миттєвий: лоскіт нараз припинився, а істоти поквапилися перехопити його дещо зручніше. Трохи підбадьорений цим, Картер вдався в пояснення: оповів, що місячні потвори схопили і катують трьох упирів і про те, що він хотів зібрати виправу для їхнього порятунку. Нічвиди, хоч і безмовні, схоже зрозуміли його, бо почали летіти швидше і, здається, цілеспрямованіше. Нараз непроглядна чорнота поступилась місцем сірому півмороку внутрішньої землі, а просто перед ними простяглася гола рівнина — з тих, на яких полюбляють селитися і харчуватися упирі. Розкидані надгробки і окремі кістки підказали їм правильне місце, і коли Картер вигукнув клич негайного скликання, із численних нір почали вилазити їхні голі собакоподібні мешканці. Нічвиди спустилися вниз і поставили Картера на ноги, а тоді відлетіли трохи вбік, і, поки упирі віталися з новоприбулим, згорбившись, посідали півколом.

Картер квапливо пролопотів своє повідомлення цьому химерному товариству, і четверо упирів негайно вирушили різними норами, щоб повідомити інших і зібрати всіх, кого буде змога знайти, щоб вирушити на порятунок. Минуло чимало часу, поки прибув якийсь особливо поважний упир і подав якийсь знак нічвидам, після чого двоє з них здійнялися в повітря і полетіли кудись у пітьму. Тим часом на рівнину прилітали нові й нові зграї нічвидів, аж поки слизька долина всуціль вкрилася їхніми чорними тілами. Тим часом із нір вилазили нові й нові упирі, захоплено про щось белькочути і шикуючись у недоладні бойові порядки неподалік від з’юрмиська нічвидів. А тоді з’явився ще один гордий і поважний упир, який колись був митцем Річардом Пікманом із Бостона, — і саме йому Картер повністю і докладно розповів про все, що бачив. Колишній Пікман, здивований знову бачити свого давнього друга, був неабияк вражений його розповіддю і негайно скликав раду старшин трохи віддалік зборища, яке все розросталося.

Нарешті, ретельно оглянувши лави, всі старшини в унісон завили і почали віддавати накази юрбам упирів та нічвидів. Чималий рій рогатих літунів одразу зник, а інші розбилися на групи по двоє і, опустившись на коліна, витягли передні лапи, чекаючи на упирів. Коли упир підходив до пари нічвидів, яким його було призначено, його підіймали і несли геть у морок, аж поки відлетіло все військо, і на рівнині зостались тільки Картер, Пікман, старшини і декілька пар нічвидів за їхньою кількістю. Пікман пояснив, що нічвиди будуть аванґардом і бойовими тваринами для упирів, а сама армія прямує безпосередньо до Саркоманда на битву з місячними потворами. Тоді Картер разом зі старшинами-упирями підійшов до нічвидів, і його вмить схопили їхні вологі слизькі лапи. Ще мить — і всі вони мчали крізь вітер і темряву, безкінечно — вгору, вгору, вгору, до брами крилатих левів і примарних руїн прадавнього Саркоманда.

Минуло чимало часу, аж ось нарешті Картер знову побачив хворобливе світіння нічного неба над Саркомандом, а під ним велетенську центральну площу, що вже кишіла упирями і нічвидами. Невдовзі мало світати, але зібрана армія була така могутня, що не було жодної потреби нападати зненацька. Зеленаве полум’я біля причалу досі блідо блимало, проте більше не було чути завивання упирів — очевидно, з тортурами вже покінчили. Тихенько пробурмотівши вказівки нічвидам — зокрема тим, які не мали вершників, — упирі здійнялися вгору суцільними лавами і полетіли понад сірими руїнами до зловісного полум’я. Картер опинився біля Пікмана у першій шерезі упирів і, коли перед ним заманячив гидотний табір, побачив, що місячні потвори були геть не готові до нападу. Троє зв’язаних полонених нерухомо лежали біля вогнища, а їхні жабоподібні кати сонно і безладно валялися на землі. Раби-напівлюди міцно спали, навіть вартові зневажили свій обов’язок, який у цих краях видавався їм не надто важливим.

Атака нічвидів і упирів була миттєвою, ніхто із сірих жабоподібних тварюк та їхніх рабів-напівлюдей не встиг і пискнути, перш ніж кожного з них оточили цілі чоти нічвидів. Місячні потвори, звісно, були безголосі, але навіть раби не мали змоги закричати, бо ґумові лапи нічвидів стиснули їхні горлянки, перекриваючи доступ повітря. Ті величезні драглисті мерзоти жахливо борсалися, коли їх, насміхаючись, хапали нічвиди, але ніщо не могло встояти перед силою їхніх чорних чіпких пазурів. Коли якась із місячних потвор пручалась надто відчайдушно, нічвид