Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 13

Оксана сиділа на ліжку, дивлячись на телефон. Минуло вже кілька годин, відколи вона повернулася додому, і все ще не могла оговтатися від зустрічі з тією жінкою. Її слова лунали в голові, мов відлуння:

"Мирослав – мій чоловік. Він досі мене кохає."

Оксана зітхнула й різко встала з ліжка. Вона не вірила в це, але її серце стискалося від тривоги. Де він? Чому його немає?

Вона набрала його номер. В очікуванні слухала гудки, але жодної відповіді. Вже вкотре. Мирослав не відповідав. Це було не схоже на нього.

Вона накинула легкий кардиган і пройшла до вікна, вдивляючись у темний двір. Місто жило своїм життям — десь сміялися люди, хтось поспішав додому, а хтось байдуже проходив повз. Але щось було не так.

Вона відчула погляд.

Глибоко вдихнувши, Оксана повільно відступила від вікна, намагаючись не видавати страху. Серце калатало в грудях.

Раптом у двері подзвонили.

Її тіло напружилося. Ніхто не мав приходити. Чи це Мирослав? Чи, можливо…

Вона підійшла до дверей і обережно подивилася в дверне вічко. На порозі стояв чоловік. Високий, у темному плащі, з трохи нахиленою головою. Його обличчя частково закривала тінь.

— Хто там? — голос її зрадницьки здригнувся.

— Відчиніть, Оксано, — його голос був низьким, але спокійним. — Ми повинні поговорити.

Вона не впізнавала його.

— Я вас не знаю.

— Але я знаю вас. І знаю, де Мирослав.

Від цих слів по тілу пробігли мурашки.

Вона вагалася лише секунду, а потім рішуче відчинила двері, залишаючись на порозі.

— Хто ви?

— Мене звати Ігор, — він говорив повільно, ніби зважував кожне слово. — Я колись працював з Мирославом. І зараз він у небезпеці.

Оксана напружилася.

— Де він? Що з ним?

Ігор зітхнув і озирнувся, ніби перевіряючи, чи за ними не стежать.

— Він зник не просто так. Його змусили. Мирослав не міг тобі нічого сказати, бо інакше…

— Інакше що? — вона відчула, як серце застукотіло ще швидше.

— Інакше він би тебе більше ніколи не побачив.

Оксана похитнулася.

— Що ви хочете сказати?

— Ти маєш зробити для мене одну річ, — він схилив голову набік. — І тоді я скажу, де він.

Вона зустріла його погляд. Темний, колючий, незворушний.

— Чого ви хочете?

— Поговоримо всередині?

Оксана вагалася. Пускати його всередину здавалося ризикованим. Але якщо він дійсно знав, де Мирослав…

— Гаразд, — нарешті сказала вона, пропускаючи його в дім.

Ігор пройшов уперед, уважно оглядаючи кімнату. Він зняв плащ і сів на крісло, ніби був тут не вперше.

— Отже, — він схрестив руки на грудях, — Соколов грає брудно. Він знає, що Мирослав вирішив покінчити з минулим. І він вирішив дати йому вибір: або повертаєшся, або…

Оксана важко проковтнула.

— Або що?

— Або він знищить усе, що для нього важливе.

Усе, що для нього важливе.

— Ви про мене?

Ігор кивнув.

Оксана опустила погляд.

— То чого ви від мене хочете?

— Є одна справа. Соколов підготував документи для Мирослава, які змушують його офіційно повернутися в гру. Але ці документи поки що у схованці. Нам потрібно, щоб вони зникли.

— Ви хочете, щоб я їх викрала? — вона не вірила, що це чує.

— Не сама. Я допоможу. Але саме тобі вдасться проникнути в офіс Соколова без підозр.

— Чому я?

— Бо Мирослав ніколи б не довірив цю справу тобі. А значить, ніхто не подумає, що ти щось задумала.

Оксана відчула, як її пальці тремтять.

— А що, якщо я відмовлюся?

Ігор зітхнув.

— Тоді Мирославу доведеться погодитися на умови Соколова. І ви більше не будете разом.

Їй стало важко дихати.

Вона дивилася на Ігора, намагаючись зрозуміти, чи можна йому довіряти. Але хіба у неї був вибір?

— Якщо я це зроблю… ви гарантуєте, що я дізнаюся, де Мирослав?

— Я особисто відведу тебе до нього.

Тиша зависла в повітрі.

Оксана заплющила очі на кілька секунд, а потім кивнула.

— Гаразд. Я згодна.

Ігор усміхнувся.

— Тоді зустрінемося завтра. Будь готова.

Він піднявся, накинув плащ і вийшов.

А Оксана залишилася стояти, усвідомлюючи, що зробила вибір, який змінить усе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍