Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 13.1

Оксана сиділа на ліжку, серце важко билося. Вона не могла позбутися думок про Ігора і те, що він запропонував. Всі ці небезпечні ігри, темні угоди, ризик втратити Мирослава… Вона знала, що все це виглядає як пастка, але її любов до нього не дозволяла прийняти інший варіант.

Вчорашній вечір залишив їй важкий спогад — погляд Ігора, його холодна впевненість, і те, як він говорив про Мирослава. «Ти маєш зробити для мене одну річ, і тоді я скажу, де він», — ці слова відлунювали в її голові.

Оксана встала і підійшла до вікна, вдивляючись у темне місто. Вона повинна була діяти швидко. Часу залишалося мало. Соколов не залишав Мирославу вибору, і якщо вона не зробить те, що просив Ігор, то втратить його назавжди. Тоді всі її почуття, всі надії зруйнуються.

"Я не можу дозволити цього," — подумала Оксана, стискаючи руки в кулаки. "Я повинна врятувати його."

Вона взяла телефон і написала Ігорю, повідомивши, що готова зустрітися з ним. Його відповідь прийшла швидко: «Добре, завтра вранці. Не запізнюйся.»

Оксана не спала цілу ніч, її думки були заплутані, як нескінченний лабіринт. Вона намагалася зрозуміти, кому можна довіряти в цій ситуації. Мирослав сказав би їй правду? Ігор був частиною цього темного світу, але вона не могла залишити його на волю Соколова. Вибір був зроблений, і він був не з легких.

Зранку Оксана приготувалася до зустрічі. Вона вибрала темне плаття, щоб виглядати непомітно. Її очі мимоволі набрякли від безсонної ночі, але вона не мала часу на переживання. Усе її увагу було прикуто до того, що повинно було статися.

Коли вона вийшла з дому, в повітрі відчувалася напруга. Вулиця була порожня, мовчазна, лише рідкісні перехожі поспішали кудись. Оксана намагалася заспокоїтися, але це не допомагало. Ігор чекав її біля кафе, як і домовлялися.

«Ти готова?» — запитав він, коли вона підійшла до нього.

Вона кивнула, але в її погляді можна було побачити певну невпевненість.

«Тоді давай», — сказав Ігор, і вони рушили до автомобіля.

Їхня поїздка була мовчазною, лише двигун машини порушував тишу. Оксана спостерігала за кожним рухом Ігора, намагаючись зрозуміти, хто він насправді. Був він другом Мирослава чи просто ще одним учасником цієї темної гри?

Вони приїхали до великої будівлі, що виглядала як одна з численних офісних споруд, які міцно тримали своє місце в місті. Ігор зупинив машину і подивився на неї.

«Не хвилюйся, я буду поруч. Все, що тобі потрібно, — це пройти через вхід, де знаходиться ліфт, і піднятися на останній поверх. Тебе чекає документи. Як тільки ти їх забереш, я передам тобі наступні інструкції.»

Оксана кивнула, намагаючись тримати свої емоції під контролем. Вона ще раз подивилася на Ігора, який, здавалося, був спокійний, як і завжди, а потім рушила до входу.

Всередині було холодно і порожньо. Оксана встигла зрозуміти, що для того, щоб пройти не поміченою, їй потрібно діяти швидко. Ліфт спустився, і двері відчинилися. Вона побачила, що коридор перед нею був пустий. Без жодних зайвих роздумів вона побігла до кімнати, яку їй вказав Ігор.

Відчуваючи, як її серце б’ється все швидше, Оксана підійшла до дверей, потягнувши за собою валізу. Вона не мала часу на сумніви. Ігор був правий: якщо вона відмовиться — Мирослав залишиться в руках Соколова. І це було б гірше, ніж усе інше.

Вона вставила ключ у замок і відкрила двері. Усередині був великий офіс, наповнений світлом і сучасним інтер’єром. Вона помітила шафу з документами в кутку і направилася туди. Під час того, як вона шукала потрібні папери, її серце буквально вистрибувало з грудей. Часу залишалося обмаль.

Раптом вона почула звук відчинених дверей. Оксана схопила документи, але зупинилася, почувши голос.

— Хто тут? — запитав знайомий голос.

Вона обернулася і побачила чоловіка у темному костюмі, який стояв біля дверей.

— Ігор? — здивувалася Оксана.

— Так. І тепер ти знаєш, що не можна довіряти всім, — його погляд був холодним, як камінь.

Оксана здригнулася, намагаючись приховати страх.

«Це не той, хто він здався спочатку», — зрозуміла вона, але все було вже пізно.

— Я зібрала все, що потрібно. Тепер де Мирослав? — запитала вона.

Ігор посміхнувся. Його посмішка була не зовсім щирою.

— Ти отримала те, що хотіла. Тепер я покажу тобі, що буде далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍