Читати книгу - "Грона гніву"

перевірив рівень мастила. Тоді приніс галон, захований під переднім сидінням, налив у трубу дешевого мазуту й знову перевірив рівень.

Том підійшов до нього.

— Дай-но підсоблю крапельку?

— Я не втомився,— заперечив Ел.

— Ну, ти ж уночі геть не спав. А я вранці хоч трохи очі склепив. Залазь нагору. Я поведу.

— Згода,— неохоче відповів Ел.— Але за мастилом пильнуй. Повільно веди. А то ще коротне. Поглянь спершу на стрілку, а вже потім веди. Як нагору стриба, значить, коротне. І не жени її. Вона й так перевантажена.

Том засміявся:

— Та вже догляну,— мовив він.— Спи спокійно.

Сім’я знов облаштувалася на вантажівці. Мати сіла поряд з бабцею, а Том улаштувався в кріслі й завів мотор.

— Ну, поїхали,— сказав Джоуд, увімкнув передачу й рушив по шосе.

Мотор гудів без перебоїв, сонце сідало за обрій. Бабця міцно спала, і навіть мати задрімала, похиливши голову. Том насунув кашкета на очі, щоб укритися від сліпучого сонця.

Від Падена до Мікера — тридцять миль; від Мікера до Гарри — чотирнадцять; і тоді починається Оклахома-Сіті — велике місто. Том спочатку їхав прямо. Мати прокинулася й стала дивитися на вулиці, коли машина їхала містом. І всі інші нагорі вантажівки оглядалися навсібіч, задивляючися на крамниці, великі будівлі, офіси. А потім почалися менші будинки і менші крамнички. Двори з металобрухтом, генделики, де торгують хот-догами, заміські дансинги.

Руті з Вінфілдом усе це бачили, і видовище бентежило їх своєю величністю та химерністю, а також тим, наскільки вишукано вбрані міські люди. Діти мовчали — ні пари з вуст. Можливо, потім вони знайдуть слова, але не тепер. Діти побачили нафтові вишки в самому місті та на його околиці; нафтові вишки чорніли, і в повітрі відчувався запах газу. Але діти не мовили жодного звуку. Усе це було настільки великим і химерним, що страхало їх.

На вулиці Ружа Шаронська побачила чоловіка в світлому костюмі. На перехожому були білі туфлі та жорсткий солом’яний капелюх. Жінка торкнулася Конні й указала на побаченого самими очима, і обоє захихотіли — спочатку тихцем, потім усе голосніше. Вони затуляли собі роти долонями. І їм було від цього так добре, що вони стали шукати, з кого б ще похихотіти. Руті з Вінфілдом бачили, як подружжя сміялось, і це мало настільки кумедний вигляд, що діти теж спробували посміятись, але скоро припинили. Смішки до рота не потрапляли. А Конні й Ружа Шаронська аж захлиналися й шарілися від задушливого сміху, перш ніж змогли перестати реготатися. Але й потім молодим варто було поглянути одне на одного, щоб знову почати хихотіти.

Околиця була широкою. Том спочатку вів машину зовсім повільно й сторожко, а потім вони опинилися на шосе 66 — великій західній дорозі, й сонце хилилося за обрій. На вітровому склі замерехтів пил. Том насунув кашкета на очі так низько, що довелося сильно відкинути голову, аби розгледіти шлях. Бабця спала, хоча сонце било просто їй у повіки; старечі вени на скронях голубіли, маленькі світлі прожилки на щоках були барви вина, а брунатні пігментні плями на обличчі потемнішали.

— Ми їхатимемо по цій дорозі до самого кінця,— сказав Том.

Мати довго мовчала.

— Мо’, краще пошукати, де б спинитися, доки сонце не сіло,— мовила вона.— Мені тре’ зварити свинину, спекти хліб. На це час піде.

— Авжеж,— погодився Том.— Ми ж не за один стрибок дістанемося. Можна й перепочити.

Від Оклахома-Сіті до Бетені чотирнадцять миль.

— Про мене,— сказав Том,— нам краще зупинитися, доки сонце не сіло. Ел хтів оцю штуку нагорі натягти. А то вони там од сонця геть спечуться.

Мати знову задрімала. Але її голова стріпнулася.

— Тре’ якусь вечерю готувати,— сказала вона. І додала: — Томе, татко казав мені: як ти перетнеш кордон...

Він довго мовчав, перш ніж відповісти.

— Що? То що, ма’?

— Ну, зізнаюся: лячно мені. Виходить, наче ти втік. Ще схоплять.

Том прикрив собі очі долонею, як козирком, аби захистити зір од палючого сонця, яке сідало на заході.

— Не переймайтеся,— сказав він.— Я міркував над цим. Багато таких, як я, умовно відпущених, тут вештається. Як мене зловлять за щось на Заході, ну, тоді вони мою ксиву і фотки з Вашингтона вимагатимуть. І назад мене вишлють. А як ніц не накою, то начхати їм на мене.

— Ну, мені все ж таки лячно. А як зробиш злочин і не знатимеш, що то лихе насправді. Мо’, в них у Каліфорнії за злочин вважають таке, що ми й не знаємо. Мо’, зробиш там те, що для нас добре, а в Каліфорнії це лихе.

— Тоді хоч круть-верть, хоч верть-круть — чи є підписка в мене, чи нема,— відповів Том.— Ну, якщо мене схоплять, то дадуть більшого прочухана, ніж іншим. Та не переймайтеся. І так забагато в нас усього, аби ще й за це перейматися.

— Не можу заспокоїтися,— сказала мати.— Ось ти кордон перетнеш і злочин скоїш.

— Ну, це ліпше, ніж тупцювати коло Саллісо і з голоду подихати,— сказав Том.— Краще пошукаймо місце, де стати.

Вони проїхали Бетені до кінця. За містом, де край дороги був рівчак і лежала труба, була стара машина, а поряд — намет з грубкою всередині, і з печі курився дим. Том показав уперед:

— Онде люди зупинилися. Тут можна стати, місце нівроку.

Він притишив мотор і під’їхав до зупинки край дороги. Капот старої автівки був піднятий, а власник — чоловік середнього віку — стояв і оглядав мотор. Хазяїн був у дешевому солом’яному сомбреро, синій сорочці, чорно-барвистому жилеті, а джинси затверділи й залисніли від бруду. Обличчя було зморшкуватим, глибокі зморшки краяли борознами шкіру так, що різко виділялися вилиці й підборіддя. Він помітив вантажівку, і очі в нього стали спантеличено-злими.

Том висунувся з вікна:

— Чи тут не заборонено зупинятися на ніч?

Спочатку чоловік дивився лише на вантажівку. Потім перевів очі на Тома.

— Не знаю,— відповів він.— Ми тут стали, бо машина зламалася.

— А вода тут є?

Чоловік указав на заправну станцію — халупу, до якої було з чверть милі.

— Отам у них є вода, відро тобі дозволять налити.

Том завагався.

— Ну, а як ми облаштуємося тут на узбіччі?

Худий чоловік мав спантеличений вигляд.

— Ми ж тут не хазяї,— сказав він.— Ми зупинилися, бо оце чортове старе корито приндиться.

Том наполягав:

—