Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

продовжував Діно. — Мені був тридцять один рік, я був дужим чоловіком — і потребував допомоги… був слабкий.

Чоловік виплескував свої спогади та свою гіркоту цілі дві години. У якийсь момент, сказав Діно, він нарешті усвідомив, чому поліційне авто під’їжджало до його трейлера тієї ночі десь за годину до того, як помічники шерифа прийшли заарештовувати його. Вони розставляли пастку.

Його друг, який уважно слухав, періодично заохочуючи Діно говорити, тепер висловив власну думку про те, що щойно сказав Діно.

— Я часто підозрював — знаєте, я був і тоді його другом, — що вся мета їхнього спостереження полягала в тому, щоб упіймати його… змусити якось зреагувати на дрібну образу, а тоді застрелити. [Вони мають] зізнання Клавдії. Він мертвий. Не може себе захистити. Вони впіймали його. Справу закрито.

— Це вони й намагалися зробити, — схвильовано погодився Діно. — Тому й врубали фари посеред ночі. Бачте, я був п’яний, і я їм…

— Вони знають, що він раніше поводився агресивно, — продовжував його друг, — особливо з поліцією. І, гадаю, намагалися його піймати на цьому. Та це лише припущення.

— Це правда, — наполягав Діно. — Так вони і вчинили.

— Для ясності, — уточнив я. — Ви відчуваєте, що вони хотіли змусити вас тікати, а якщо вас застрелять, то в них лишаються свідчення Клавдії…

Діно тріснув по столу.

— Цього вони й хотіли.

— Скажімо так, — мовив його друг. — Коли заарештували тих, хто насправді це скоїв, за ними не ходили назирці цілий тиждень, не каталися повз їхні трейлери. Усю поліцію округу змусили збирати досьє на того типа, а коли спливла його кредитка… то й усе.

Чи так само вважав Діно під час свого арешту й обвинувачення, я знати не можу. Але, вочевидь, у подальші роки вони обидва дійшли переконання, що помічники шерифа планували зробити з нього цапа-відбувайла.

Хотів би я знати трохи більше про друга Діно з його добре підвішеним язиком, але вирішив не випробовувати удачі, розпитуючи про нього самого.

Я згадав про зізнання Клавдії, буцімто Діно мав зброю та вбивав людей. Хотів дізнатись про його реакцію.

— Це… Це… Знаєте, навіть згадувати не буду, — відказав він.

— Я просто хочу знати, що ви відчуваєте.

— Що я відчуваю… що відчуваю… це все робота поліції з нашого чудового Департаменту шерифа… — люто буркнув Діно. — Навіть «Диспетч» долучилася до цього всього.

— Розкажіть мені.

— Уже те, як вони це сформулювали… Вони засудили мене ще до того — знаєте, я про те, як вони не дали мені розповісти власну версію, коли я прийшов до них.

— Розкажіть, як приходили до «Диспетч».

— Коли нас звільнили, у Клавдії взяли інтерв’ю. У Рея взяли інтерв’ю. А в мене не взяли. Я телефонував до «Диспетч», коли вийшов під заставу. Деякі речі… мені не сподобалося, що газета досі згадує про них, а це неправда. І я подзвонив до газети й вимагав поговорити з людиною, яка пише ці нісенітниці. То ось, її немає, а хлопець каже: «Хто це?», а я йому: «Хочу поговорити з нею особисто». Він: «Скажіть мені, хто ви й навіщо вам із нею говорити?» Я: «Це Діно Політіс, і я хочу повідомити їй, як насправді ті сучі діти нас заарештовували — те, чого ви не друкуєте».

Діно похитав головою, наче досі пригнічений цим спогадом.

— Тож наступного дня я зв’язався зі своїм адвокатом — подзвонив йому. Щодня мусив віддзвонюватись адвокату, зрозуміло? Він мене питає: «У чім річ?» Я кажу: «Ні в чім». Він мені: «Щось сталося?» Я йому: «Ні». А він мені: «Ти тупий виродок, ти закінчиш у в’язниці або мертвим». І повторив [мені] ті самі слова, що я казав тóму, з газети.

Для Політіса було очевидно, що сталося.

— Це могло бути лиш одне: той, із ким я говорив, подзвонив прокурорам, а прокурори — моєму адвокатові й сказали: «Тримай свого під контролем».

Коли він пригадував ці події, то так гнівався, що я теж почав злитися.

— Що ви відчули, коли заарештували Льюїнґдонів?

— Лють на Департамент поліції, бо якби вони зреагували як слід, семеро інших людей були б живі.

— Департамент поліції?

— Е-е, Департамент шерифа, — виправився Діно, — а не поліції. На Департамент поліції я зовсім не злюся. То лише Департамент шерифа… і прокурори… бо вони все це обкрутили.

Діно всміхнувся, і коли я спитав його, про що він думає, він сказав, що пригадує, яким був щасливим, коли Джордж К. Сміт програв вибори на посаду генерального прокурора Огайо в 1978-му: на останні кілька доларів надіслав йому телеграму з привітаннями.

Двері відчинились, і зазирнув охоронець бібліотеки — сказати нам, що заклад зачиняється.

Коли я спитав Діно, що він тепер відчуває до Клавдії, той знизав плечима.

— Я бачив Клавдію після того, — відповів він, — і казав їй, що не тримаю на неї зла. Рей тримав. Рей не зрозумів. Рей її зненавидів. Я твердив йому, що це все не вона. Що вона хвора. Не знала, що коїть. Що це все поліція.

Розмова завершилась, ми втрьох спустилися сходами й вийшли крізь вестибюль. Перш ніж я штовхнув парадні двері, щоб пірнути в морозну січневу ніч, Діно простягнув руку й поправив комір мого пальта, а тоді вийшов наперед і притримав для мене двері. Коли ми рушили кожен до свого авто на стоянці бібліотеки, він обернувся, усміхнувся й помахав на прощання.

Розділ чотирнадцятий

1

Від початку Клавдія уникала розмов про своє дитинство та юність. Твердила, що майже нічого не пам’ятає.

Згодом я дізнався (від молодої соцпрацівниці з офісу громадського захисника, яка пригадувала, як навчалася з Клавдією в середній школі), що оскільки Клавдія була помітно вища за всіх хлопчиків і в неї набагато раніше, ніж в інших дівчат, з’явилися повні груди, вона постійно перебувала в стані збентеження. Її нетривка увага й непередбачувані провали в пам’яті призвели до того, що однокласники дражнили її та називали відсталою.

Я вже бачився й розмовляв із матір’ю Клавдії, але її старший брат Девід навідріз відмовився зустрічатися зі мною. Якщо вірити іншим членам родини, між Клавдією та Девідом стався розрив у 1970-му, коли після свого дев’ятнадцятого дня народження вона покинула школу й поїхала жити з ним біля військової бази у Форт-Бреґґ, Північна Кароліна. Ось і все, що змогли мені сказати про Девіда.

За кілька днів після моєї розмови з Діно Джордж Яско, батько Клавдії — який розлучився з Мартою невдовзі після того, як Клавдії виповнилося вісімнадцять, — погодився поговорити зі мною. Я домовився забрати його з-перед багатоквартирного будинку в центрі Колумбуса, де він жив зі своєю старенькою матір’ю.

Метр вісімдесят дев’ять на зріст, пенсійного віку продавець взуття на півставки втиснувся в моє компактне авто й запропонував поїхати до бару в східній частині міста, де ми могли б поговорити.

Згадуючи зізнання та арешт Клавдії, він запевняв, що йому ніколи не розповідали про її проблеми.

— У нас із Мартою було так, — зізнався він. — Я намагався не обтяжувати її, розповідаючи свої погані новини, а вона навзаєм не розповідала мені своїх.

Клавдія, з його слів, була дуже тихою дитиною, і годі було сказати, щасливою чи ні. Вона полюбляла малювати та слухати музику.

— Нічого пам’ятного Клавдія не скоїла, коли росла, —