Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

мовив Джордж. — Жодного разу навіть шибки не розбила. Ніколи не проливала чорнила на килим абощо.

Щодо психічного стану Клавдії він зазначив:

— Іноді вона мала світлу голову, а іноді ні.

Чоловік дійшов до того моменту, коли йому важко було приймати сказане Клавдією.

— Існує така сіра зона, де я не можу взяти щось і сказати: оце чорне, а оце біле. Не можу більше ніяк розрізнити. Спершу я вірив усьому, що вона говорила.

— Клавдія була вродливою дитиною?

— Вона була гарненька дівчинка… але щоразу всі свої зауваження я мушу починати з того, — продовжував чоловік, — що вона була висока. І це турбувало її, коли вона була у школі. Коли тобі дев’ять років і ти в третьому чи четвертому класі, а при тому на цілу голову вища за будь-якого хлопця… це проблема. Ми намучилися, намагаючись втиснути її у взуття та одяг відповідно до її віку. Їй було два чи два з половиною, а я вже мусив купувати взуття дорослого розміру.

Натомість темноока й темноволоса Ненсі, розповідав він, маючи лише метр п’ятдесят вісім, здивувала його та всіх інших у його рослій родині. Коли я спитав, що він про все це думає, Джордж відповів, що Ненсі — побачивши, як страждає Клавдія, вивищуючись над усіма в школі — молилася, щоб вирости низькою, і її молитви були почуті.

Джордж зробив паузу, ніби вирішуючи, казати щось іще чи не казати, і нарешті довірливо сперся на стіл.

— Клавдія нафантазувала дві різні історії. Не знаю, чи вона розповідала вам… про інцест?

Я не відповів. Але починав розуміти, чому Клавдія не може говорити про своє дитинство.

— Так ось, це вигадка, — наполіг він. — Ми це обговорювали. Марта казала: вона знає, що про мене це все неправда. І я сказав: ну звісно. Бачте, це була неправда. А Ненсі стверджувала, що її допитували про це. Вона знала, що це неправда.

— А інша історія? — спитав я.

— Намагаюся пригадати… Ага, вона [Клавдія] казала, що Марта — повія. Так ось, це теж була повна брехня. Я дізнався про це від Марти, і хтось іще мені розповів… І приблизно в той самий час Клавдія ходила й розповідала поліції, що я у мафії та краще їм стерегтися.

Ми обидва розсміялися.

— Еге, — продовжив він, — але це не мало жодного ефекту. На щастя… — додав Джордж, дістаючи зі свого гаманця візитівку з Ордену поліційного братерства, — це в мене від Номера Дев’ять, і підписано Дьюї Стоуксом, президентом. Це від штату Огайо, а я ще маю національну. Не думаю, що бодай один із сотні полісменів носить при собі національну. Тож вони мене в деякому сенсі знають і певні, що все це неправда.

— Клавдія ніколи не розповідала мені, що ви в мафії чи що Марта була повією.

Він полегшено кивнув.

— Я завжди був перфекціоністом, — мовив Джордж, — і намагався виховувати дітей так, щоб вони робили все якнайкраще. У нашій родині є прислів’я: «Хто коїть безлад, той прибирає безлад». І ми застосовували його до всього.

Коли два дні по тому я розпитував Ненсі, вона сказала, що, як на неї, більшість халеп Клавдії походять з того, що вона мала «сильніші почуття [до Девіда], ніж бувають між братом і сестрою, а коли він не відповів взаємністю, почалися проблеми».

Також, припускала Ненсі, проблеми Клавдії з її сексуальністю можуть корінитись у випадку, коли вона, ще підлітком, працювала в аптеці поблизу. Одного дня, розповідала Ненсі, Клавдія зателефонувала додому в істериці, кажучи, що зазнала сексуального насильства з боку когось, хто зайшов до крамниці, — когось знайомого.

Ненсі розповіла мені, що сама завагітніла в чотирнадцять, від однокласника, і відчула, що не може миритися з ультиматумами матері. Вона пішла жити до Стекменів, зізнавшись місіс Стекмен, що нізащо не погодиться на аборт і не віддасть дитини. Саме тоді Білл Стекмен і запропонував удочерити її та дитину й став для неї «татком».

Спілкуючись із батьками та сестрою Клавдії, я почав розуміти, чому вона не хотіла розмовляти про них. Клавдія вочевидь зростала в напруженому та складному домашньому оточенні, і корені її проблем сягали глибоко.

Наступного четверга, відвідуючи Клавдію, я здивувався, коли вона зустріла мене у дверях хитрою усмішкою.

— Що?.. — спитав я, знімаючи пальто.

— Мені на днях телефонували.

— Ваша духовна порадниця?

Вона похитала головою.

— Ельсі Мей Бенсон.

Я плюхнувся на канапу.

— О, ні!

— Вона вважає це доволі кумедним. Ми добряче посміялися з того, як Діно не хотів, щоб ви використовували її ім’я, тож ви дали їй псевдонім. Але «Ельсі Мей Бенсон»? «Австралія» принаймні звучить незвично.

— Цікаво, навіщо він їй розповів.

Жінка стенула плечима.

— Гадаю, щоб показати, хто головний.

Відтак вона запропонувала мені кави, але я відмовився. Нерви були достатньо напружені й без того. Сьогодні я мав на меті змусити її пригадати те, що розповіла мені Ненсі — про пережите Клавдією в аптеці.

Коли вона повернулася, стискаючи в долонях горнятко кави, я спитав про це.

Вона насупилась і похитала головою.

— Не знаю, про що ви кажете.

— Але Ненсі стверджувала…

Клавдія зі стуком поставила горнятко на стіл, розплескавши каву.

— Не уявляю, на що вона натякає.

З її емоційної реакції я припустив, що вона заблокувала той болісний досвід глибоко в пам’яті.

— Ви ненавиділи чоловіка, який учинив над вами сексуальне насильство?

— Не можу нікого ненавидіти. Я не мстива людина.

— Вірю вам, Клавдіє.

— Я не ненавиділа навіть тих трьох, які гуртом зґвалтували мене.

Я знав, про що вона каже.

Хоча психіатр Клавдії, доктор Стінсон, відмовився зустрітися зі мною, і я міг покликáтися лише на свідчення в суді та її спогади, Клавдія — після багатьох зволікань — дістала й передала мені свою історію хвороби. Я пригадував частину, у якій доктор Стінсон писав:

«У віці шістнадцяти років [так в оригіналі, насправді дев’ят­надцяти] вона переїхала до Північної Кароліни, [щоб бути] з її братом, який на той час служив в армії. Під час перебування в Північній Кароліні Клавдія була зґвалтована трьома солдатами…»

Я уникав цієї теми, і того дня то була її перша згадка про зґвалтування.

— Ви розповісте мені про це, Клавдіє?

Вона непорушно дивилася на мене, наче намагаючись зазирнути глибше за очі.

— Чому ви хочете знати про це?

— Бо я досліджую події вашого життя, які допоможуть мені зрозуміти вас.

— Я вам уже все про це розповідала.

— Ні, не розповідали.

— Розповідала. Я пам’ятаю, що казала вам. Чому ви хочете почути це знову?

— Клавдіє, коли я побачив той запис у вашій медичній картці, то був приголомшений. Я нічого не знав про групове зґвалтування.

— Я вам казала.

Так тривало майже годину, поки я нарешті не погодився:

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Ви розповідали, але мені треба почути це знову.

— Чому?

— Тому що я не можу знайти жодного запису з цим, а деталей не пам’ятаю. Мені вони потрібні, бо це може пояснити дещо про вашу особистість і вашу поведінку. Розкажіть мені.

Клавдія підозріливо зиркнула на мене, але нарешті описала, що сталося з нею однієї ночі влітку 1970-го, після того як вона переїхала до