Читати книгу - "Розпали вогонь! Поради для тих, хто шукає свій шлях"

собі я найбільше ціную…

В інших людях я найбільше ціную…

Я високо ціную можливість працювати з людьми, які…

СКЛАДІТЬ СПИСОК ПРИХИЛЬНИКІВ

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Експерти якої з цих чотирьох груп допомогли б вам підняти ваше життя на вищий рівень? Кому з них вам довелось би заплатити? Чиє заняття ви могли б відвідати, чию працю прочитати, чиє відео переглянути, кого запросити на філіжанку кави? Експерти з яких груп уже є у вашому житті — серед ваших друзів, колег, родичів? Як можна надати порадам таких фахівців більш офіційного статусу? З ким ви встановите зв’язок насамперед?

СИСТЕМИ + КРЕАТИВ

Спеціаліст із фінансового планування

Інвестиційний консультант

Експерт із фінансової звітності

Бухгалтер

Графічний дизайнер

Веб-дизайнер

Консультант із пошукової оптимізації сайту

Юрист

Патентний повірений

Віртуальний помічник

Особистий консультант із питань ефективного управління часом

Спеціаліст із маркетингових стратегій

Спеціаліст із брендингової стратегії

Копірайтер

Спеціаліст із написання промов

Редактор

Майстер на всі руки

Прислуга, яка піклується про вас, поки ви перевіряєте свою електронну пошту

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ

Імпресаріо

Літературний агент

Спеціаліст із організації публічних виступів

Рекламний агент

Видавець

Зустріч 15. Будьте тими, хто дає

То справжня життєва втіха — віддати себе меті, велич якої ти усвідомлюєш; витратити всі свої сили, перш ніж тебе викинуть на звалище; бути силою Природи, а не лихоманковим, егоїстичним клубком хвороб і образ, який скаржиться на світ, бо той не виклався до останку, щоб зробити тебе щасливим.

Джордж Бернард Шоу, поет

Незгасимим є лише один вогонь — це вогонь любові.

Пабло Неруда, поет

Ви тут. Ви з’явилися. Це свідчення того, що на вашу долю ще лишилося любові, розуму та грошей. Ваше серце може бути розбите. Можливо, у вас недостатньо грошей, аби дотягти до кінця тижня. Можливо, ви боретеся за життя. Та судячи з усього, навіть у важкі часи більшості з нас надзвичайно щастить. Судячи з усього, ми з вами маємо всі мислимі переваги, аби бути щасливими, здоровими та глибоко задоволеними.

Зробіть щедрість частиною вашої стратегії росту. Не чекайте. Не чекайте, доки товари та послуги почнуть продаватись або доки на вашому банківському рахунку з’явиться достатньо грошей, відкладених «на чорний день». Не чекайте, доки ви матимете більше часу. Віддавайте зараз.

ДОКИ ВИ ДИХАЄТЕ, У ВАС Є ЩО ВІДДАТИ.

Просто будьте тим, хто дає. Будь ласка. Будьте щедрим, будьте наставником, будьте радником, мотиватором, жертвувателем, благодійником, тим, кому не байдуже. Знайдіть спосіб зробити свою справу корисною для багатьох людей або для однієї людини. Дайте комусь шанс. Дайте комусь надію. Дайте обіцянку та дотримайтеся її. Зробіть навіть більше. Відчиніть двері можливостей, дістаньте свій гаманець. Відкрийте своє серце, знайдіть там любов і подаруйте її комусь.

Не вагайтеся

Те, що я витрачав, у мене було; те, що я віддавав, у мене є; те, що я залишав, я втрачав.

З епітафії Роберту Бірксу, 1579

Від готовності віддавати нас утримують три причини: ми почуваємося відмежованими від самих себе, ми почуваємося відмежованими від інших, або ми почуваємося відмежованими від самого життя. Це почуття відмежування створює ілюзію, ніби ми маємо того, що можна віддати, менше, ніж насправді, або що нам самим треба більше. Спорожнілий або корисливий = відмежований.

Коли нам здається, що до нас погано ставляться і ми ізольовані від людей, які нас оточують, ми починаємо інколи орієнтуватися на те, що ми можемо отримати із зовнішнього світу, — хто нам заборгував, як нам здобути перевагу, як переграти систему. Ми зосереджуємо всю увагу на тому, хто завдав нам прикростей, на тому, чого не отримали від батьків, на привілеях, які мали наші двоюрідні брати та сестри і яких не мали ми, на тому, як легко нашому приятелеві дісталася робота, яку хотіли отримати ми. Ця печать гіркоти — сприятливий ґрунт для цинізму та мислення в дусі «я проти всіх», а також переконання, яке робить щедрість узагалі неможливою: «Я заробила все, що маю, своєю працею, і вам теж слід попрацювати».

А можливо, через відчуття меншовартості ми навіть вважаємо себе не гідними мати більше. Ми приймаємо те, що отримуємо, і задовольняємося цим. Ми не бачимо способу додати цінності нашим стосункам і нашим спільнотам. Це, безумовно, найтрагічніша помилка, якої ми припускаємося, відчуваючи, що нас обманюють або не люблять.

Заважає нам віддавати також імла невігластва, що нас огортає. Ми зростаємо, захищені від зовнішнього світу, — чи то в багатих будинках, чи то в нетрях; чи то загартовані суворими умовами, чи то завжди всім забезпечені. З різних причин ми просто не знайомі з життям, що вирує за межами нашої реальності. Деякі люди живуть і помирають під безпечним куполом власного світу. Ви не можете примусити себе співпереживати, але ви завжди можете знайти шлях до співчуття — воно живе у вашому серці. Сподіваймося, що життя виведе нас на новий етап, і ми не лише спостерігатимемо за різноманітними виявами демократії, страждань та винахідливості на нашій планеті, але й переймемося цим достатньою мірою, щоб зробити свій внесок у справу, важливішу за турботу про власне життя. А потім, можливо, готовність віддавати стане нарешті даністю.

Станьте ближчими до болю

Віддавайте, доки не стане боляче.

Далай-лама

Коли ви віддаєте, ваше серце може розриватися навпіл. Тому логічно, що ви захищаєте себе.

Колись давно я працювала продавцем-промоутером парфумів. Ви, напевне, бачили дівчат, які стоять у проходах між відділами універмагу, де продається косметика, і пропонують бризнути на вас новим ароматом — «шаленим-шаленим». Я була однією з них. Високі підбори, блузка з підплічниками.

Щодня по дорозі на роботу я зустрічала вуличного музиканта, який стояв перед турнікетом і грав за монети. То був неймовірний красень. Високий, темноволосий, з ніжними карими очима. Уявіть Г’ю Джек­мена, який розмовляє з французьким акцентом. Парижанин, о-ля-ля! Завжди усміхнений. Він грав на акордеоні та співав пісні Едіт Піаф. Одягнений у білу сорочку і кросівки. А ще на ньому був клоунський ніс.

Гідність і смиренність. Це краяло мені серце.

Я не могла відвести від нього очей, та водночас не могла подивитися йому в очі. Я ніколи не кидала йому навіть п’яти центів. Щодня. П’ять днів на тиждень. Я просто спостерігала, як туристи й малеча підходили до нього та опускали гроші у футляр для акордеона, оздоблений ізсередини пурпуровим оксамитом.

Мені було цікаво, що в житті змусило його до цього — співати за гроші перед універмагом Hudson’s Bay Company[115]. А згодом я прочитала про нього в місцевій газеті. Його звали Марк. «Я сподіваюся змогти зробити гарне Різдво для своєї родини» (його англійську не можна було назвати досконалою). У нього була родина. І йому дійсно потрібні були ці кинуті монети.

Напередодні зарплатні в мене зазвичай залишалося не більше десяти баксів — цього було якраз достатньо, щоб доїхати автобусом до роботи та купити бурито. Одного дня я набралася рішучості і, стукаючи підборами, наблизилася до футляра для акордеона. Очманіла від хвилювання, я кинула туди п’ятицентову монету й рушила далі. Потім різко завернула у найближчий провулок, заховала