Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Хвильовий змальовував ВАПЛІТЕ як такого собі Дон Кіхота в пошуках комуністичного культурного ідеалу. Це був не єдиний агент у історичному процесі. Він також зіткнувся з панівними силами противника. «Словом, ВАПЛІТЕ не тільки імпозантний чинник на літературному бездоріжжі, але й якесь пугало, чортик». Хвильовий вважав за потрібне нагадати: ВАПЛІТЕ вимагала дотримання найвищого критерію мистецтва, таким чином, вона не мала жодного вибору, окрім як узяти на себе історичну роль у розвитку пролетарського мистецтва. Вона мала кинути виклик претензіям «Плугу» на гегемонію, яка означала б домінування мистецтва «ідеології дрібнобуржуазних угруповань». Єдиним гегемоном процесу мистецького розвитку була, за Хвильовим, Комуністична партія та її керівництво, а не російська ВАПП чи український «Плуг». М’яко кажучи, було не дуже мудро розділити літературу на самопроголошені войовничі класові організації, які постійно гризлися між собою. ВАПЛІТЕ, писав Хвильовий, не вважала себе пролетарською академією чи взагалі пролетарською в будь-якому сенсі; це була вільна академія пролетарської літератури, щось зовсім інше — по суті, марксистський інститут, що намагався продукувати вартісне мистецтво для пролетаріату, на це більше жодна літературна організація не могла замахнутися[538].

Хвильовий стверджував, що основна помилка Пилипенка полягала в змішуванні масовизму з «Просвітою». Як метод виховання, орієнтований на масову свідомість, масовизм був достойним похвали. Хвильовий навіть проголошував, що «як гасло, поза часом і місцем, ми масовизм приймаємо… Але прийнявши його, ми конкретизуємо це гасло так, як вимагає того дана соціяльно-економічна ситуація»[539]. Хвильовий дорікав, що ця ситуація привела масовизм до провінціалізму, селянськості та літературної неграмотності. Його пояснення нагадало про острах такий давній, як запитання Леніна «Хто кого?», — острах, що комуністичний авангард пролетаріату поглине сільська дрібна буржуазія, яка оточує його, як Тихий океан оточує кораловий риф. Хвильовий сформулював свій острах інакше, але значення було те саме. Він написав:

Коли ми говоримо, що в мистецтво не можна втягувати широкі маси, то ми маємо на увазі перш за все селянську, — ту масу, яка виховувалась у власницькій дрібнобуржуазній атмосфері. Це зовсім не значить, що цій масі не треба давати виходу в мистецтво, а це значить, що не можна її декретувати як ідеологічний центр. Не можна віддавати дітям (в найкращому випадку) виховувати дітей[540].

На його думку, саме це російська ВАПП та український «Плуг» намагалися робити — діти виховували дітей. І їхня спроба була не так абсурдна, як небезпечна, тому що за умов, коли навіть працівники заводів мали ознаки сільського походження, така спроба в кінцевому результаті дійшла б до селянства. Якщо заходиться про селянство, то зрештою заходиться про «сильного», на якого царський міністр Столипін колись зробив ставку, так званого столипінського «отруба», куркуля, що переплюнув інших у ролі сільського капіталіста. Несвідомо та неохоче прихильники масовизму, чи то росіяни, чи то українці, зрештою неминуче підпадали під вплив столипінського селянства. І саме такий розвиток призвів до кризи в українській радянській літературі. Навіть ті, хто не брали до уваги цю причину, визнавали, що криза була реальною. Хвильовий вказував на те, що нападки його опонентів — то лише прикриття їхніх власних ухилів. Пилипенко прирівняв погляди Хвильового до троцькізму, а Хвильовий у відповідь стверджував, що Пилипенко зайняв позицію, аналогічну до тієї, яку відстоювала ленінградська опозиція Зинов’єва та Каменєва, намагаючись установити незалежний ідеологічний центр із власною ідеологією, тоді як єдиним легітимним вартовим ідеології була сама партія[541]. Хвильовий писав: «Ідеологічний центр — єдиний, і ім’я йому — компартія»[542].

Якби рівень дискусії залишився в цій малоцікавій площині, Москва, ймовірно, не знайшла б жодних причин втручатися. Партійна влада в Україні, зрештою, могла вважати за свій обов’язок виголосити догану, щоб розборонити супротивників і забезпечити їхнє співіснування. У такій заяві вони б, найімовірніше, у руслі загальних принципів положення РКП 1924 року щодо літератури та її українського відповідника 1925-го, застерегли б, що жодна група не має монополії на правду і що тим, хто має відмінну думку, але загалом лояльний до влади, слід дати спокій.

Але остання стаття із циклу Хвильового змінила ситуацію, адже в ній було вповні розкрито його раніше лиш окреслене переконання, що культурна орієнтація на Європу означає свідому опозицію всім культурним впливам, які походять із Росії. Він опублікував її саме тоді, коли головні опоненти Сталіна в Росії рухалися в бік створення альянсу. Хвильовий міг не знати про ці московські інтриги. Якби він знав, то зрозумів би, напевно, що обрав для оприлюднення своїх переконань найбільш недоречний час.

Доти Хвильовий не сказав нічого образливого в бік Москви. Навіть його покликання на Європу були відносно невинними: «Европа» була для нього синонімом культурного відродження. Його опоненти могли не погоджуватися із таким ототожненням Європи й культури та переконувати, що й із постреволюційної російської літератури також можна щось взяти, — але вони загалом розуміли, що Хвильовий асоціював Європу з культурним розвитком, і не вбачали в цьому нічого відверто нелояльного до Москви[543].

Хвильовий почав останню частину своїх «Апологетів писаризму» з повернення до питання культурного розвитку. Основна проблема, з якою зіткнулися українські комуністи, на думку Хвильового, полягала в тому, як сприяти ідеологічному розвитку української нації і як здійснити українську культурну революцію. Можна було й не сподіватися жодних тривалих результатів, якби комуністи вдовольнилися створенням «тепличного мистецтва», що не спиралося б на життя народу. Тобто, організувати ідеологію національної преси та літератури таким чином, щоб гарантувати ідеологічну гегемонію пролетаріату. Проблема полягала в тому, що пролетаріат у жодному разі не міг бути ідеологічним гегемоном українського народу, якщо йому не вдалося освоїти українську культуру. Українській культурній революції не вдасться досягти бажаних наслідків, допоки пролетаріат не українізується. Тож Хвильовий написав: «Ми „требуем“ (по-українськи — „вимагаємо“) серйозно поставитись кому це слід до українізації пролетаріяту»[544]. Українізація була не лише результатом волі 30-мільйонної нації, а і єдиним виходом для пролетаріату заволодіти українською культурою в умовах відсутності соціальної основи для цієї культури, тобто українського пролетаріату[545].

Хвильовий також дав відповідь тим критикам, що звинувачували його в протиставленні «інтелігентського мистецтва» пролетарському мистецтву. Він зазначав, що марксизм розглядав інтелігенцію не як клас, а як залежний суспільний прошарок, що служить інтересам того чи іншого класу. Пролетаріат потребував цієї інтелігенції, особливо у сфері культури. Врешті-решт, як він стверджував, маси як такі не можуть творити культурного відродження; на це здатна лише їхня інтелігенція.

Отже тільки через свою інтеліґенцію ми організуємо ідеологічно літературні сили. Значить і